Особливості композиції, художнього часу, образу автора в романі М. Лермонтова “Герой нашого часу”



Здавалося б, яка нормальна людина, читаючи книгу, ставить перед собою питання про композицію твору? Яка ж мені, відверто кажучи, різниця, де у творі зав’язка, а де кульмінація, як пливе художній час, коли я просто читаю. Якщо цікаво, навіть не читаю – проковтую, якщо так собі – часу на ознайомлення з твором, звичайно, піде більше. Так що питання про композицію, як водиться, іде осторонь від твору – тому що на уроці спитають.
Але правил без винятків, мабуть, не буває. Перегортаючи, не пам’ятаю вже з якого приводу, сторінки роману, я зупинилася

на дуелі Печоріна з Грушницьким. Звичайно ж, зачиталась, бо дуже люблю це місце. І раптом… спіймала себе на тому, що я знала результат дуелі ще до її розв’язки… Знала! До того ж автор підкреслював це не раз! У нотатках щоденника, де Печорін посилався на свій настрій у фортеці (повість “Бела”), у зустрічі з Печоріним на станції, у повідомленні про його смерть у Персії…
Я була просто приголомшена: як же так, зняти напруження в одному з ключових епізодів! А потім зрозуміла, що Лермонтов досягнув найвищої мети: знаючи, що відбудеться, я – з не меншим захопленням! – читала, ловлячи кожну фразу, намагаючись
відгадати, як все відбудеться.
І побачила раптом вищу справедливість Печоріна, його бажання мати право, ставлячи іншу людину у небезпечну ситуацію, самому випробувати її. Зрозуміла його доброту і змогу вибачити суперникові, якщо той визнає перед усіма свою провину, доведе, що не втратив остаточно людяність і порядність. Якось на собі відчула, як сумно й самотньо Печоріну серед тих людей, і пожаліла його, якого раніше вважала невиправним себелюбцем. А ще він виріс у моїх очах після передсмертного (а перед смертю кажуть правду) визнання Грушницького: “Я вас ненавиджу, а до себе ставлюсь з презирством”, – тобто побачила повагу до нього, до сили його душі навіть в очах ворога…
Ось вам і час, ось і розміщення частин твору у певній послідовності, на яку ми звикли не звертати уваги!
Я відкрила сторінку, де надруковано зміст роману, поклала перед собою чистий аркуш паперу. Почала писати. Тепер події зайняли своє місце згідно з часом, коли відбувалися. Порядок встановлено?
Але де ж поділася та гострота почуття, коли Печорін плакав, не наздогнавши княгиню Віру, хоч би на один погляд, на одне слово? Чому не шкода його, хоч він востаннє втратив Белу? І не примхами молодого офіцера, коханця долі, постає його поведінка з Максимом Максимичем у фортеці, а просто життям – існуванням людини, що, незважаючи на вік, уже так у всьому розчарувалася: у друзях, у кар’єрі, у коханні.
Тому й до Персії на наших очах від’їжджає від станції не тридцятирічний чоловік, а мовби дуже немолода, втомлена людина, якій байдуже до старих знайомих, до сторінок щоденника – зупинених годин та хвилин власного життя, до пам’яті про себе…
Із трьох боків показує його автор: через сприйняття Максима Максимича, через відверті рядки щоденника і своїми очима. Тобто, виявляється, читачі у тому випадковому супутнику Максима Максимича бачать Лермонтова, його розмовника на заїжджому дворі!
Вимальовується, стає рельєфнішим знайомий образ офіцера-письменника, невисокого на зріст, з чорними очима, у знайомій за автопортретом кошлатій бурці. Людина, що вміє викликати на розмову, вислухати сповідь супутника, витримати незаслужену ним недовіру. А головне – створити роман з таємним плином думки, з надзвичайною побудовою, що робить світ героїв стереоскопічним. Роман про героя свого часу.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір за літературною спадщиною лесі українки.
Ви зараз читаєте: Особливості композиції, художнього часу, образу автора в романі М. Лермонтова “Герой нашого часу”