Пантелеймон Куліш – Циган

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ

ЦИГАН

(Уривок з казки)

Був собі колись якийсь-то циган, та такий же то прогіркий п’яниця, що й не приведи господи! Чи є у його яка копійчина, так і несе її у шинк, чи яка жупанина – він і її туди ж пре!

А жінка з дітьми, голі й босі, пропадають без хліба. Танцюють-танцюють халяндри, пішовши у Вороніж (бо вони стояли шатром біля Вороніжа), так що ж бо? Народ не дуже заглядується на їх танці, бо вже вони нікому не в дивовижу.

А батько, я ж кажу, волочиться по шинках та п’є, та гайнує, та б’ється навкулачки з мужиками.

Поб’ють йому усю пику, попідставляють окуляри, порозривають на ньому одежу, спакостять нінащо чоловіка; от тоді вже він і тягне до господи та й лежить під шатром, як той кабан у берлозі, поки йому одлигне там трохи на серці.

Такий-то вдався собі навіжений циган!

Отак раз пізно ішов він з шинку додому. Чи йшов він, чи рачки ліз, сього вам не скажу, бо вже давно смерклось, чути тільки було, що дуже кректав і спотикавсь, далі впав, здихнув разів зо два та й захріп на усе поле.

На той час довелось їхати тим шляхом якомусь панові. Аж ось коні – хвить набік, аж трохи воза йому не перекинули.

– Стій!

Що там таке?

Роздивились, аж п’яний циган.

– Узять його з собою! – каже пан свому поганяйлові.

Узять так і взять,- з панським, кажуть, свого язика не рівняй: коли довгий, то прикоротчають; коли короткий – то витягнуть.

Машталяр зліз з воза, розштовхав під боки цигана та й підвів до воза.

– Куди оце ти мене цупиш? – питається у його циган.

– Лізь, кажуть тобі, на віз!

– На віз? Ну, се ще не велика біда! – каже циган. Сів собі любенько коло пана та й захріп знов на усе поле.

Прокинувшись на другий день, циган як глянув, так і зомлів!..

– Де оце я?.. Куди се я забравсь?.. Чи не в шинку? Так ніт же бо: у шинку вікна не такі, та й стільців немає. Ну, не дай боже, та хто застане мене у сих будинках! Адже ж на мені й волосся не зоставлють – скажуть, що я прийшов красти! Отже, коли прийшло на мою голову лихо!

Тільки що се сказав, аж ось двері рип – і увійшов якийсь синєкаптанник.

– Добродію! – каже до його циган.- Коли я сюди зайшов красти, або чого другого, то от чорна земля, щоб я іще почорнів! Щоб мені і руки й ноги повсихали! Щоб я зараз сказився! Щоб світу божого не побачив, коли я знаю, де я, і що, і куди оце я зайшов!..

– Що се ви, пане? – каже добродій.- Чого се ви так божитесь?

– Який же я пан? Я не пан, а циган!

– Господь з вами, пане! Що оце вам приснилось? Чи ви ж таки на цигана походили?

“Що за мара така?” – думає циган.

– Чоловіче добрий! Годі тобі глузовать! Виведи тільки мене із сих хат, так я твого й панства не хочу, та й знайди мені мій бриль та свитку.

– Та що-бо оце ви мені кажете, пане? Як би я посмів над вами глузовати? Нате лишень одягайтесь, та ось принесу вам чаю.

“Що за диво? – думає циган.- Справді він до мене так говорить, як до пана. Надіну вже, так і буть, сей жупан: що буде, то буде!”

Аж ось несуть йому чаю – він п’є; дають люльку – він і люльку тягне, дають поросятини – їсть він і поросятину. А потім знов чаю, а потім знов ковбас та поросятини, так що аж живіт йому обдуло!

На другий день, ще він не прочинавсь, а тут йому уже й несуть чаю, горілки, вареників, ковбас, сала – так що йому уже і в пельку не потовпилось!

От циган бачить, що всі йому кланяються у пояс та знай величають паном – перестав боятись і давай орудувать по-своєму:

– Горілки! Музику! – гукнув він на прислужників.

І зараз вродилась горілка й музика.

Циган дмухнув разом з кварту, покректав, закусив та так повеселів, що аж підскочив:

– А нуте горлиці!

Музики загули, а циган так і пішов кружка по мальованому помосту.

– А що ж ви не танцюєте, вражі діти? – гукнув він на людей.- Танцюйте! Пийте! Їжте! Я не жалую нічого!

От і народ давай виступать по одному та по двоє – і підняли такий гвалт, як на весіллі!

А циган же то вискакує та виспівує навперейми, кричить, гогоче, частує народ і сам п’є – так що й перестаю йому нема. Знай тільки погукує:

Гей грай, коли граєш,

Коли чорні брови маєш!..

Вже й вечір, а циган гвалтує, а циган коїть лиху годину! Да вже як зусім осмеркло, він змігся та і впав, як сніп, п’яний на поміст.

От тоді пан звелів знов одвезти його та й положить на дорозі.

Так і зробили.

Хропе циган, неборак, на усе поле – аж вороння жахається на березах! Вже й світ, а він спить; вже люди й жать ідуть, а він почиває, як після маківки!

От стали його будити:

– Вакуло! Уставай! Уставай!

– Пійдіть ви собі к дияволу! – загукав до них Вакула.- Чаю, бісові діти!

– Тю! Навісноголовий! Тю! Га! Дурний! – і пішли реготатись та тюкати на бідного Вакулу.

Циган підвівся і бачить, що се вже щось не по-вчорашньому.

– А де ж музики? – спитав він.

– Які музики?

– Як які? Аже ж я ваш пан!

– Тю! Навіжений! Що се тобі приснилось?

Оторопів мій циган, розставив ноги і вирячив на народ очі. “Може, й справді се мені приснилось!” – думає він. Та й не став нікому розказувати, щоб ще більше з його не глузовали та не приложили йому якого імення.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Мені важко на душі.
Ви зараз читаєте: Пантелеймон Куліш – Циган
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.