Павло Мовчан – Бетон



На попелище власних літ
І на спустошене дворище
Щось надить… надить… Пам’ять, рід?
Чи здичавіле гробовище?

Скрізь лобода та кропива,
Якась чужа трава – в коліно…
Печальна пам’ять родова
Дороги скривлює постійно…

Але вирівнює їх страх,
Та шлях життєвий гнеться криво…
Скрипить прах ваший на зубах,
Що посміхаються щасливо…

Ступну крок вбік – у мур уткнусь:
Він вигнався з обох боків
Мого життя, де “к” – як плюс,
“ати” – мов вигук, – ой високий!…

Високий

мур, – чи ж навіки?
Він обтягнув усю країну? –
Пробились гострі шпичаки
Із нього, і штовхають в спину…

Нікого я не бачу. Сам
Іду, іду, немов тунелем…
Я знаю: ви присутні там,
Де слід зостався від оселі…

Ви знову збратані, а тут
Я сам один, як перст відтятий;
Між нами двометровий грунт,
Бетонний мур, іржаві грати…

Присутність вашу чую скрізь,
Та зір не визначить, які ви.
Ліг ваший прах в міцний заміс:
Мур височить на краю прірви…

Хоч вгору лишаєм повзи,
Хоч в землю прахом западися…
Видно бетон: з вершин… з низин…
Мов сам в бетоні схоронився…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір мій улюблений герой повісті захар беркут.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Бетон