Павло Мовчан – Біля братської могили
Незримо, але чітко мінився хмари профіль.
В проміжках між дощами спалахували кохви
І, висвітливши сутінь, заціпеніли в страсі,
Бо, як і ти, уздріли провали чорні в часі.
З тих непомітних щілин тягло липкою цвіллю
І листя вибивалось несправжнє, побіліле…
І чувся плач: “Синочку, гіркий мій полиночку,
Чого ж ростеш далеко ти на чужім горбочку?..”
Щоб зір не провалився, я притулив долоні –
На пучках і на листях окалини солоні.
То парафін із хмари? Чи захололе світло?
У чорному проваллі полин цвіте сирітно.
Долоні піднімаю, щоб затулити отвір
В проламаному часі, та голос б’є скорботний:
“Ой не впаде ж соненько на твою головоньку…
Ой прийди хоч дощиком та й до свого домоньку… “
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Вірш – “Приходили до братської могили ветерани” Поважно, тихою ходою Вже майже сім десятків літ Приходили до братської могили ветерани На свій черговий переможний зліт. Немов на перекличку в день святковий Ви йшли гуртом не відчуваючи ходи, Але чомусь сьогодні одягнувши нагороди Прийшов до обеліска лиш один. Давно вже відгриміли громи-блискавиці Давно вже відшуміла куль гроза, Але тобі те пекло й досі […]...
- Павло Мовчан – Світлотінь Обличчям віддзеркалюючи хмари, Стояла ти, і свічки недогарок В руці світивсь – і капав парафін, І безшелесно простирадла стін До тебе нахилялись, щоб сповить… Повіки затремтіли, і в цю мить Прорвалось небо, і в його проломі Угледіла обличчя вже знайоме: Там була ти, а тут лише відбиток, Що зітканий із кровоносних ниток, Посмикував руками, очі […]...
- Павло Мовчан – Біля залізничної колії Мелькочуть вагони, порожні, мов ночі, Між ними проміжок все вужчим стає, Укотре намарне розгледіти хочу Чиє на обоччі обличчя… чиє? Миттєвий проміжок стира чорна пляма, На усміх ясний натікає мазут, Збігається в крапку тісна чорна рама, – То в пустку нічну порожнину везуть… На мить лише іскра квадрат той розсуне, Щоб в прозирку міг ти […]...
- Павло Мовчан – Біля дніпра – Пет-ре! Іва-не! Ма-рі-є! – По складах переносимо власні ймення на той бік, Де іскри святкують свою нетривалість, Блукаючий дим назустріч підводиться тихо, Високе полум’я, високий дим, і ми високі. Сягаємо один одного і рівність свою відчуваємо З березовим вітром, Що носить пригорщу солов’їв і не знає, Де їх посіять… Рівна земля під ногами – […]...
- Павло Мовчан – Біля ставка Одмучена холодна ніжність Води в осмерклому ставку. Померхлий камінь, мов наріжник, Зануривсь в куряву сипку. Ой не смути мойого серця Сухим знесиленим стеблом. Присохлий усміх з губ зітерся, Тінь облямовує чоло. У дзеркалі камінчик ойкнув І чорні персні рознизав, І розпустилась на волокна По оці золота сльоза… Чи, може, погляд прохолонув, Чи згадку я нахолодив: […]...
- Павло Мовчан – “Біля груби так святково… “ Біля груби так святково Вип’єш чай і будеш знов Переважувати слово, Що вимірює любов. Треба руки нам зігріти, Не сполохавши вогонь, Й наректи словами літа, Ну, скажи ж мені, кого? Може, рань цю випадкову Чи схвильованість руки, Що трима квітчасте слово За шовкові торочки? Може, пахощі суничні Важко схилені на стіл, Наректи якось незвично, Взявши […]...
- Павло Мовчан – Біля межового каменю В якого дерева мені питати тіні? Із джерела якого воду пить? Я в затінях поплямував сумління, А серце, як розпечене, горить… Ні попуску, ні пільги, ані міри. Хіба ж мені впоровень білий світ? І кожен день прожитий, мов офіра, Зусилля кожне виганяє піт… Відміряно ж і часу мені скупо, І радощів, мов крапель на піску. […]...
- Павло Мовчан – Біля Чорного моря Блакитну плівку вітер густо морщить, І пасмугами пишеться тепло На всій рухливій і незмінній площі, Де не зчитать того, що відбуло… Бо ж від минувшини ні сліду, ні признаки… Хоча душа читає, а не зір, Плавбу далеку в пелюстинах маку Через безчасся та безмежжя прірв. Відтворює предметне все уява: Кітвиці, весла, “чайки” та “дуби”. Та […]...
- Павло Мовчан – Прірва часу Подвійний образ птиці на воді Вколихував настояну тривогу. Саморухливі хмари молоді Читалися, як послання від Бога… І синь як сон… нурлива глибина, Повітрокрилі бабки носять світло… Краса твоя велична, хоч сумна, У ній мені незатишно – сирітно… Долає прірву в часі – проліта Пташинка воду, смиче тіні корінь. Яка ж твоя цілюща повнота! Яка твоя […]...
- Павло Мовчан – “Біля очей, на дотик пучки… “ Біля очей, на дотик пучки, На довжину відлуння – ти… Пробач, що я мовчанням мучив, Що тінь, мов каменя, котив. Тікав від тебе і від себе, Себе ошукував, брехав, Не царював, а лише жебрав, Не володів, а тільки брав. І маю за видатки плату, Став тим удаваним, яким Зліпив себе – душа горбата, І запеклися […]...
- Павло Мовчан – За світляним колом Я кликав, та кого? Я плакав безпричинно: З’являвся то вогонь, То холод біло-синій… Хоч розрослася ти На ширину уяви, Але із пустоти З’являвся сміх лукавий… Вуста – то тут, то там – Спалахували й гасли… То жару пекота, То снігу білі пасма… Все вигадка, все – сон, І плач був нереальним: Піски, Тутанхамон І спертий […]...
- Павло Мовчан – Вихід (“Слідком за тобою… “) Слідком за тобою і дзеркало вийшло із рами, І світло втяглося у крапку і зникло – нема… Лиш дихає холод з квадратної ями, Немов у розбите вікно проломилася чорна зима. І знав я, що яма – це межі моєї журоти… Колись осягав я у захваті межі утіх. А нині, а нині – мороз видихаю із […]...
- Павло Мовчан – В горах Агасі Айвазяну Вповзали в долину конопляні хмари, Тягуче-повільно, неначе вві сні. І світ твердокорий робився примарним, І вітер ловили хрести кам’яні… І відстань у часі сама скасувалась: Пощезли всі свідчення, знаки віків… Вже час визначала у часі реальність Рельєфністю змісту, конкретністю слів: Хати, і хрести, і підошви граніту, І ми, ніби згустки повівтряні, тут, На […]...
- Павло Мовчан – “Така вже моя в цій дільбі ділениця… “ Така вже моя в цій дільбі ділениця: Окравок дороги, сухар, патериця, І мріять життя проминанням, собою, Закрившись від вітру і спеки горою. При возі чужому, в припрязі своїй Щодалі від дому іди, даленій… І назирцем, слідма за мною в тропі Два камені сунуть горбаті, тупі. Вминаючи слід мій, рівняючи путь, За мною, куди не ступнув […]...
- Павло Мовчан – “Посланче осені, день многодарний… “ Посланче осені, день многодарний, З просині дивишся поглядом карим: В річці глибокій світиться свічка, В нурти відкривши браму відвічну. Там у глибинах нижу кілечка – Голка вогненна у безконеччя; Там ледве й видко золота злитки… Стиснувши міцно голосу нитку, Глибше пронурюй скло захололе, Входь і пронизуй коло за колом. Ввійдеш в початки, в крапку джерельну, […]...
- Павло Мовчан – “Скільки вод стоїть між нами… “ Скільки вод стоїть між нами, Поміж нами стільки днів… І танцює чорний камінь, Наче гайвір, в борозні. Вже опахчені хлібами Поцвяховані степи. Борозна така між нами, Що її не заступить. Серп уп’явся у повітря, Розпанахавши блакить, Із розрізу гостре світло Бузиново цебенить. Світло б’є і крізь долоні, І крізь шрами тут і там. Образ твій, […]...
- Павло Мовчан – “Незайманосте днів, зцілющосте майбутня… “ Незайманосте днів, зцілющосте майбутня, Розпорошусь і я, мов грудочка землі… Якщо хтось буде жить, то буду й я присутній Краплиною в струмку, сажинкою в золі… Пелюстки снігові запорошили ганок – То небо відцвіло чи пізній покрівець? Але життя таке, мов розпочався ранок, Торкається повік нервовий промінець. І про який кінець, і про яку погибель Хто […]...
- Павло Мовчан – Взаємне віддзеркалення Тебе я всюди, світло, бачив Летючим, ніжним та гарячим. У шибку ночі лунко стукав, Порізавши об неї руки. Ти ж, розгубивши пір’я біле, Від мене далі відлетіло. І обернулося на віск Те пір’я, що в долонях ніс. Ти ж залетіло так далеко, Що тільки й чути гострий клекіт. Та загубився навіть слід, І став прісним […]...
- Павло Мовчан – Стовпи А що ж в минулому? Що там? Безклопітно чи можна жити? Якщо нам зраджують літа, А пам’ять, як вода несита. Навіщо прагнуть новизни? Щоб те приспати, це затерти? Раптово круто озирнись, Побачиш порожнечу сперту… Але ж, але ж… і дуб звідтіль, І гори, і скупа криниця – В ній не вода ряхтить, а сіль І […]...
- Павло Мовчан – “З глибин небесних долинає гуд… “ З глибин небесних долинає гуд, Занурюючись крапкою в тривогу, І дотліває хмари білий трут, І тінню пада попіл на дорогу. Стоять сумирні срібні дерева, Приховуючи спокій нерухомий, Ледь-ледь багнітки вітер колива, Мов струшує з гілок зимову втому. Вершки чорніють в надвечірній час, Відтінені блакиттю покрай неба, І сніг, немов нерукотворний Спас, Лежить в ярку, засвічений […]...
- Павло Мовчан – Впізнавання вогню Шумить вода на перекаті… Чиєсь обличчя при багатті, Мов маска мідяна, блищить, І лиже пломінь язикатий Суху вільшину – та тріщить… Я з відстані тихенько грівся, Долоні в той бік простягав. Вогонь на ноги раптом звівся І хилитнувся, мов впізнав. Це він лизав і стріху, й сволок, Лелеці крила обпалив. Це він у віск впечатав […]...
- Павло Мовчан – Повість про Уляну Осоргіну Егда же мужу єя на царских службах Бывающу лето или два, иногда же по три Лета во Астрахани, она же в те времена По вся нощи без сна пребываша, в моль- Бах и в рукоделии, в прядиве и в палич- Ном деле. Изборник Жінки запашні, повелительки ночі, Вабкі, яблукасті в терпкім повносоччі, Ви мову творили, […]...
- Павло Мовчан – Спасівка Вивертає вітер крону Срібним сподом догори. У корінні сік холоне, Медом виступа з кори. Камінь вивернувся сподом І обличчя оголив, Капає смола з колоди, Що засклила лет бджоли. … Спас медовий, яблуковий, Лик безсмертний на піску, Проступає крапля крові На кожнісінькім листку, І зі споду кожне слово Має вимітку чітку. Медвяний панує спокій, Тануть хмари, […]...
- Павло Мовчан – Криничка Поваби земні щоденно тішать око: Безмежна зеленість трави, що не чує снігів, Дерев палахтіння, на листях настояний спокій І ківш гайвороння, що мулом на лузі осів. Розгорнеш траву, розкриється чорна криничка, Як отвір в минуле, куди навіть лист запада, Вершечком донизу летить обгоріла осичка, Але не схлюпнеться у проймі гранітна вода. Мов з докором, в […]...
- Павло Мовчан – “Промкнулося світло і впало на світле – ясне… “ Промкнулося світло і впало на світле – ясне, А зверху осоння яріло зелене; Зітхання злетіло, засвічене днем, Немовби душа відлетіла від мене. Цей день промине… По рожевих снігах Хуртована сутінь відхлине, І скупо зав’яжеться в синіх очах Прозорим прозора перлина… Невже випробовує нас ліпота Малиновим небом, снігами, Аби не ставала глуха чорнота Попереду нас і […]...
- Павло Мовчан – Балада про Івана однорукого Дощі оновлення на древню ораницю, І пам’ять сонця у вузлах пшениці, І щедрий зір – на сховки, на притулки – Світ осягає, нібито шкатулку. Там олов’яний вицвілий солдат Наводить чітко однорукий лад: То стежку креслить, то хреста збиває, То все когось з-за хмари виглядає… У нього сіль розчинена в відрі – Ріденька щітка білить стовбури, […]...
- Павло Мовчан – Вечірнє Де ж ти журно, круче, крячеш, Що тебе я і не бачу? Чи від поклику відстав, Чи всотала висота? На вустах моїх німих Махаоном крик притих: Слуха – не схлюпне крильми… Круче, поклик твій з пітьми, Склянку обрію розбивши, Ти крильми щось чорне пишеш, – То ж порізи – не письмо, – Мохом куриться димок, […]...
- Павло Мовчан – дві росяні краплі Лопушана долоня виважує чисту краплину, Успадковану з ночі – цей скарб над скарби; Як і ти, я стою нищуном коло тину І стискаю у жмені таку ж крапелину, А над нами кружляють хапкі голуби… – Мамо, нащо ота жалива кругом хати, Дерев’яні шеренги, бундючний бур’ян? – Не надбав я нічого, а стільки вже втратив, І […]...
- Павло Мовчан – Роздвоєння стебла Мов соком рослина, я повен тобою, Іменням твоїм запечатано губи, Та зайва сльоза переломить надвоє, Бо надмір тебе – неминуча погуба… Ні дням, ні словам я твоїм неспівмірен, Зоставсь навіть усміх за межами тіла, Так ніби із рук твоїх випав допіру: Бо слідом ступаю непевно й невміло… Торкнувшись порога, кажу йому: “Здрастуй!” В розсохлім повітрі […]...
- Павло Мовчан – На перевалі осені Незатишно плоті, обмеженій синім повітрям. Холонуче слово голову студить і клонить. Йдеш узбережжям, щоб долю зустріти, Тільки ж назустріч – листя червоне. Обрій важкий, наче жорно на шиї. Стовбур повітря хмари вінчають, Гострі тернини тінь до паркану пришили І не пускають… Марево, видиво, дим розповитий, пам’ять прошита Дратвою літа. О, як багато нам цього світу: […]...
- Павло Мовчан – Вечірнє (З циклу “Золоті ключі”) (З циклу “Золоті ключі”) Де ж ти журно, круче, крячеш, Що тебе я і не бачу? Чи від поклику відстав, Чи всотала висота? На вустах моїх німих Махаоном клич притих: Слуха – не схлюпне крильми… Круче, поклик твій з пітьми, Склянку обрію розбивши, Ти крильми щось чорне пишеш, То ж порізи – не письмо,- Мохом […]...
- Біля озера у лісі – Тичина Павло Темний ліс, стежина біла: Чудно так, немовби сниться… – Причаїлась то лисиця? – Ні, гілляка поруділа: Хтось її зламав і кинув. – За яку ж таку провину? Я мовчу – і ти мовчиш. День стає все гарячіш. Залишились батько й мати На узліссі на траві,- Нам обід приготувати. … Що це в тебе на брові? […]...
- Павло Мовчан – “Березо, мальована сіллю по шибці… “ Березо, мальована сіллю по шибці, В тобі лише очі і можуть гніздиться. Вершечком співка, марев’яно-прозора, Ти, ніби сорочку, іскинула кору – Вона біля стовбура зібгана тінню, І думка з мовчання, неначе з одіння, Звільнилась – лунка, прощавальна і гостра, Прошила навиліт посріблений простір. Ще тіло похмільне від любощів ночі, І світяться плечі твої непороччям, А […]...
- Павло Мовчан – “Мов на наріжнику святині… “ Мов на наріжнику святині, Стояв нетямкуватий сніг На камені – чекав хвилини, Щоб впасти сатані до ніг. Його ніхто вже не підтрима, Крил не підставить, не зведе – Бо падають фортечні зими, А мої судини незримо Всотали відвологий день… І, перехнябившись, над шляхом, Хилюсь… ще хвиля – упаду, Літає замість птахи бляха І розтинає плоть […]...
- Павло Мовчан – Стара газета 1. Цей газетний портрет не страшний, а смішний: Можна плюнуть на нього і стиснути в жменю. Взяв тирана за горло – щосили здушив – Вирвавсь зойк із грудей – та у мене, у мене… Мов розшилася рана – жар серце пропік, На долоні моїй відпечатавсь відбиток, І дивився крізь пальці страшний чоловік, Крізь забуті літа, […]...
- Павло Мовчан – дзеркала На обрії хмари, мов сходи в безкрає, І очі по них піднялись у зеніт, Кого все шукаю, кого видивляю? І поглядом гострим розколюю лід… – Ой, тату, – уголос боюся покликать, Злипаються губи, та й голос тремтить… Мандрівка далека, і відстань велика, Вві сні обірвалася сонячна нить… І збившись з керунку, самітньо блукаю, Засліплений безліччю […]...
- Павло Мовчан – дубовий листок на снігу Залатано пам’ять, мов драну сорочку, Сніги зарівняли всі дати-рубці, І, ніби люстерко, торішній листочок Ти міцно затис у своїм кулаці. А в ньому окрайчик весни віддзеркаливсь, Осколок води та небесна блакить, І скрапують з шиї вишневі коралі, А поруч рука чоловіча тремтить. А крику ж немає – його вже не чути, Бо вийшов за межі […]...
- Павло Мовчан – Батькові Проносячи шум, саморослі колони Попарно ішли вздовж шляхів кругових… Ти слухав і вгору підносив долоні – Вони ж підлітали не вище трави. Який же низенький… А води ще нижчі. Та сонце ще нижче за води сіда, Щоб нуритись в темінь і шляхом очищень Пройти, як проходить краплина-звізда. Лежав горілиць, а долоні, безсило Спурхнувши, знеможено падали […]...
- Павло Мовчан – “Поєдную з безмежністю буденність… “ Поєдную з безмежністю буденність, З незримим рухом вітру – сталість гір, Тепло хвилясте – з поглядом зеленим, З блакиттю неба – глибину сузір. Слова твої поєдную з думками; Ані шпаринки – все життя всуціль Залите вщерть червневими медами: Засолодили і приспали біль… Оскома приспана з губ злизана лестивістю, І погляд входить в погляд, як вода, […]...
- Павло Мовчан – Надмірна світлість Надмірна світлість вже така далека, Що можна лиш уявою сягнуть. Крильми виказує спалахнутий лелека Неблизь небесну і криничну путь. Безсмертник при вустах тримає промінь, Ворсинки світла переносить джміль… Надміру світла в срібному розломі: Громадиться вгороі небесна сіль… Кущ сяйва палахкоче при дорозі, А з нього пташка іскрою зліта, Та підійти до нього не в спромозі […]...
Приклади парадоксу в романі портрет доріана грея.