Павло Мовчан – “Буравлячи лід і пронозячи зором кристали… “

Related posts:

1. Павло Мовчан – “Шум вітру згасав… то спалахував зримо… “ Шум вітру згасав… то спалахував зримо, То ніби зазубрини лісу рівняв, То наче чіплявся повісмами диму За вістря ялини і стовбур хитав… Я в паузах подмухів чув своє серце І думав про ритми небесні й земні: Пульсують під снігом самітні джерельця, Бо сила життєва завжди в глибині. Та й смертна потуга завжди в серцевині – […]...
2. Павло Мовчан – З двох боків (“Затримуйте зором прозорість повітря… “) Затримуйте зором прозорість повітря і прозелень крони: Примарна тривалість ошукує нас, В природі немає, немає повторень, Все суще на світі, геть все видозмінює час. Кохана, чому твої пучки зів’яли, Незгарбляться руки і погляд порідшав – чому? І видихавсь голос – у ньому все більше печалі, Його лише погуком я перейму. Затримую слухом любові тонку павутину, […]...
3. Павло Мовчан – Не ятри зором часу Ці квіти літні – рани життя Не доторкайся пучками і очі відведи Не ятри ураз болючих зором А кольором квіток зір не роздряпуй Не треба й білого а безіменного Такого як прихилення неньчиного лона До всього тебе чи Наддніпрянщини До струмування вод… Кінь тулить Губи в течію і храпами роздмухує Себе і козака сумного що […]...
4. Павло Мовчан – “Обганяє хмара хмару… “ Обганяє хмара хмару, Куриться літак, мов дріт, В надра вигаслого жару, Щоб поволеньки згоріть… Шовкопрядний дощ тихенько Точить лощені листки… Біль такий, ніби обценьки З тіла смикають кістки. Та не змірять болю звуком, Не змотать його, як нить. І у пологових муках Породільниця кричить. Пробиває шкаралущу Вже дозріле пташеня… Доганяє смерть всіх сущих, Крик погибель […]...
5. Павло Мовчан – “Я лугом йду – назустріч вітер віє… “ Я лугом йду – назустріч вітер віє, Вбирає тіло всю його широкість, І грудка серця, звітрившись, маліє І тяжчає у грудях з кожним кроком. І все, що увійшло було у мене, Все вивіялось подувом скаженим… Найперша ти розкрила вітру руки, Так ніби вік жила в мені з принуки, І радісно відлинула в далінь, Штовхаючи попереду […]...
6. Павло Мовчан – “Синіє обрій, як стіна фортечна… “ Синіє обрій, як стіна фортечна… Так що таке скінченність безконечна? За колесом ще котиться луна, За голосом – хуртечна пелена, За скрипкою – струна, як павутина, І в подмухах летить дрібна пилина, І де межа, куди душа долине? Учора снились гори – певний знак – На павутинні піднімавсь дивак, Сотався вперто, зір піднявши вгору, Де […]...
7. Павло Мовчан – Оселя І оком не зглянути – поле та поле далеке, І пада з крила на крило споловілий лелека: Хитнеться земля то ліворуч, то піде праворучма вгору, Під шаром повітря пульсує прожилка прозора. – Хвала усевладній сподіваній волі, Що день заопуклює на видноколі! – І котить поволі за хвилею хвилю гарячу, Пісок нагортає на шлях, бо слідів […]...
8. Павло Мовчан – На старий мотив Так сонячно-чисто, блакитно-прозоро, Що хочеться зором весь світ увібрать. Рвонувся до сонця, та кореня промінь До болю тримав, не схотів відпускать. Бо сила земна і сила небесна Мене розп’яли вертикально в житті. Я витерплю муки усі, щоб воскреснуть, Але не в собі – в світовій повноті. Приріс я до трав, до дерев присусідивсь, Ввібравши по […]...
9. Павло Мовчан – Ти – простір В безкровному дзеркалі зір виявляє безглуздя: У посмішці губи зневажливу лінію гнуть,- Невже ж є тобою ота заплощинна облуда, Що в паузах серця на шкло видиха каламуть? Шкляніє обличчя, вбираючи сонячні скалки, Повітряна хвиля поволі морщинить чоло. Скажи, чи довірливий світ дається Усім на поталу, Чи наші відбитки спотворює зморщене шкло? Бач – простір скорочений: […]...
10. Павло Мовчан – Ім’я І суцвіть, і пилок, і срібна труш Гуляли вихором і порошились в хату, Де дзвінко так лупало обіуш Ім’я твоє гірке, немов прокляття. І по складах годинник на стіні Ділив його, повторюючи всоте, І, мов бджола у склянці, у мені Воно гуло і радісно, й скорботно. – Невже ж це ти, Марієчко, невже? – Кажу, […]...
11. Павло Мовчан – “Ця радість легка, ще й сама прозвістилась… “ Ця радість легка, ще й сама прозвістилась, В простертих руках заломилась у крила: І видно уже, як з розбитих шибок Випурхує щось на подобу пташок… Зіпершись непевно на вітер сипучий, Кружляли, як пір’я, тіла нелетючі. Ішла переміна усталених форм, Узгодженість змісту, увічнення норм: У яблуці – круглості, Хмелю – у вині, В незвичній потульності Слова […]...
12. Павло Мовчан – “Ой квітко листопадова!..” Ой квітко листопадова! Живу, неначе згадую Забутий вже сюжет: Злітаю, потім падаю І рухаюсь вперед. Проте назад обернена Душа моя давно, І вишилося тернами Дороги полотно. І на весь голос подумки Кричу, аж горло рву; Рахую дні, як сходинки, І падаю, мов звук: Безодню чую спиною, Очима – глибину. До тебе, люба, лину я, Хоч […]...
13. Павло Мовчан – Краплина Краплино медова високого цвіту, У дзеркалі літа тебе запримітив. Очей не зведу, і мій зір вогкуватий Занурений глибоко в синь непочату. Ой квітко, хоч раз нахилися до мене Із сутінків довгих, з туманів зелених. В марнотах зусилля назустріч ступити Спромігся до себе лиш тінь прихилити. Між нами не простір, а прірва-німиця, Повітря розріджене рідить зіниці, […]...
14. Павло Мовчан – Ягода Суничино терпка, жарка і недозріла, Тверда моя рука Торкнулась твого тіла І зранила – прости… Як тепер кров замовить? Невже ж занапастив Душі святу основу?.. Недосконалий я: зісподу росте вовна. Я серце пощербив давно. І плоть моя щертовна. Привласнюю, беру, владую, розкошую… Та своїх зморщок не зітру і честі не сплямую. Вже знати й на […]...
15. Павло Мовчан – Благодать Світло на землю ллється без стриму, Божа поймає світ благодать. Янгол сідає сонячно-зримий, Коники ніжно в травах сюрчать. Що нас окремить усіх, розлучає, Хто нас за руку заводить сюди В зону лункої щемкої печалі, Де самохіть зостаєшся один?.. Де неподільні що біль, що розлука, Де сам із себе ти радість снуєш… І простягаєш до янгола […]...
16. Павло Мовчан – Пісня Ой пошила ненька Мені кошуленьку, Як біль, білу, як біль, білу, Як папір, тоненьку. Смужечка черлена На грудях у мене Палахкоче, палахкоче, Мов листок на клені. Чобіточки шиті, Наче з воску литі… Вдарю, вдарю закаблуком – Чути у півсвіту. Не журися, мати, Буду танцювати, Аби смутку, аби смутку Серцю не завдати. Вберуть мене, ненько, В […]...
17. Павло Мовчан – Сліпий дощ сорок першого року Звідкіль цей дощ, коли ані хмарини, Ні цятки в небі – вимита блакить: Течуть, течуть єднальні волокнини, А поміж ними і життєва нить. Цей зрячий дощ наш двір не обминає, Дуднить в дійницю, землю колупа, Нам пригорщі дитячі заливає, Гарячий дощ, солоний – як ропа… Ти ще малий і ще не можеш знати, Чому цей […]...
18. Павло Мовчан – “Повітряним містком нас доля сполучила… “ Повітряним містком нас доля сполучила, Розпеченим гвіздком єднала руки нам, Та простір розхитавсь, і в глибину провалів То розум западавсь, то день у день зникав. Які такі зв’язки, які такі сполуки, Що рвуться нетривкі клітини і кістки, Лиш виступає кров там, де сіамську руку Вже біль розчленував на дві, на дві руки… Гадалось, що одне, […]...
19. Павло Тичина – Гаптує дівчина й ридає Гаптує дівчина й ридає – Чи то ж шиття! Червоним, чорним вишиває Мені життя. Танцюють звуки на дзвіниці, І плаче дзвін. Я йду. Мій шлях то із костриці, То із жоржин. Тумани линуть вгору, вгору, А хмари – вниз. Чому я не люблю простору, Як я без сліз? Я ввечері цілую рожу І кличу сум. […]...
20. Павло Мовчан – два дні Такі відмінні дні і кольором, і змістом: Учора – далечінь прозоро-молода, Сьогодні сам в собі, задмуханий до іскри, Замуливсь білий день, мов пойняла вода. І небо кам’яне висить важке над нами, А очі підведеш, побачиш глибину: Там тоне хтось, маха розпачливо руками, Дослухуюсь – чутно лиш тишу крижану. Сповзає зір важкий на зазубні й щербини, […]...
21. Павло Мовчан – “Все знаджує мене: повітря забагато… “ Все знаджує мене: повітря забагато – Легені роз’їда, рамена прихиля, Громадно зависа, щоб втиснути, впечатать В повітря весняне, у скаменілий шлях. Земля, немов плита, на ноги знизу тисне, Щохвилі важча плоть, вповільнюється крок, І пада хмара вниз, мов камінь, прямовисно, І входить в кров пісок… Немає способу на захист чи заруку: Дерева, наче мур, оточують […]...
22. Павло Мовчан – “Тебе ліпили протяги в степу… “ Тебе ліпили протяги в степу, Дух облягала трав’яна сорочка, Видющою відчувши плоть сліпу, Ти розірвала кокон сповиточка… Мороз торкнувся лезами зіниць І під лекало темряву обрізав, Щоб, лежачи в заметі горілиць, Відчула форму, скроєну з заліза, – І тісноту, і самоту в собі, І глибину, аби життя прийняти… І серцевинний породільний біль, Коли пектиме інший […]...
23. Павло Мовчан – Навіжений і цар (Уривок з поеми “Поріг”) Брехня возвеличує завжди звитяги, Вростають у губи тугі мундштуки, І тріскають сурми гарячі від спраги, А з них вилітають сухі вустюки… Обабіч воріт сурмачі захололи, Упершись очима в заобрійний мур, – Ось їде узвозом гранітний Микола, За ним охоронців та пахолків шнур. І бамкають дзвони: – Великий, Великий! – І юрмище […]...
24. Павло Мовчан – “Вислизає із горла розслаблений звук… “ Вислизає із горла розслаблений звук, Прилипає до пальців струна-волосина. Все, чого не торкнешся, жадає сполук, Розкрадає тебе по краплині. Не питаю “навіщо”, питаю “чому”, Відчуваючи безглуздь і марність питання, Не минути чому нам страждання і мук, І чому нетривалим було раювання? Залишився в минулому меду горнець, Пам’ятає язик прохолоду від слова, Пам’ятає душа про твердий […]...
25. Павло Мовчан – Спроба міри Від роздолля біль під серцем: Леле, що за глибина! Синь-блакить черпав наперстком, Щоб добутися до дна. Та блакиті прибувало, Хоч росла щодня жага, Пив захлинно – було мало, Синь кипіла в берегах… І метелики летіли – Білим-білі пелюстки, Покривали всеньке тіло Світлим полиском луски. Треба глиб мерщій пронурить, Щоб майбутню змірять путь, Треба здерти власну […]...
26. Павло Мовчан – “Від роздалля біль під серцем… “ Від роздалля біль під серцем: Леле, що за глибина! Синь-блакить черпав наперстком, Щоб добутися до дна. Та блакиті прибувало, Хоч росла щодня жага; Пив захлинно – було мало, Синь кипіла в берегах… І метелики летіли – Білим-білі пелюстки, Покривали всеньке тіло Світлим полиском луски. … Треба глиб мерщій пронурить, Щоб до зірки змірять путь, Треба […]...
27. Павло Мовчан – “Голос зозулі, мов двері на вітрі… “ Голос зозулі, мов двері на вітрі, В темному лісі протяжно скрипить… Хто на порозі стоїть тогосвітнім І прочиняє: хить та хить-хить?.. Зайде і вийде. Вийде і стане, Тишу протяжну за ручку шарпне… Клич нерішучий стає дерев’яним, Рветься мовчання туге, голосне… І сповиття розриває шовкове Демон незримий сухими крильми; Голос зозулі – це поштовхи крові, Спалахи […]...
28. Павло Мовчан – Одного липневого дня Суниці я збирав на дні окопу, Там наскрізь тишу стелюх-мох прошив, Липневий вітер тихо, одностопо Ходив ізбоку й глицю порошив. Про смерть ані півслова, ні півмислі: Ні натяку, ніякого знаку. Солодкий жар вуста мені розтиснув, Липневим духом згускнув у ковтку. І подив брав – хіба тут смерть можлива Під мудрим спокоєм беззахисних дерев, Коли мураха […]...
29. Павло Мовчан – Спіщанілий час За дужки життя не виносив себе він ніколи, Не думав про вічне, Бо в ньому присутній завжди. За межами імені власного, ніби у полі, Розмитий свідомістю, сутністю завше твердий… Немов в заповіднику “я” стрижньове пробувало: Тут руки вкоротять, Там пластирем губи замкнуть… Весь простір життєвий до п’ят обкарнали, Лише в глибину западалась некопана путь… Але […]...
30. Павло Мовчан – Бути метеликом Огорне тишею, обпеленає снігом, До нитки сивої прив’яже – хилитайсь. Допоки кокона Дощу ласкавий ніготь Не доторкнеться лагідно до нас. І скресла пам’ять пригадає квітку, Розмлоєну, глибоку, мовчазну, І ймення викличе своїх надійних свідків, Щоб визначити часу глибину. Пробуджене єство твоє крилате Полишить оболонку снігову, Аби усоте лет свій започати І довершить орбіту кругову. Понаджений […]...
31. Павло Мовчан – Перевтілення 1. Струмуючий, далекий часу гук Крізь оболонку вапнясту кулясту Просочується – шовкопрядний звук Надійно тчеться, щоб тобі не впасти. Єднальна мить – снувальне волокно На кокон навивається сріблясто, У сповитку душа дріма давно, І лет їй сниться широко, зірчасто. Крило прозоре розвиває шовк, Виборсується голос із тороччя, Між напівсфер, між білих лушпайок Лунає слово, сповнене […]...
32. Павло Мовчан – Савур-могила На циферблаті час ганяє люто стріли, І сиплеться пісок з пощерблених трибків, І вороння летить крізь простір прогорілий, Летить на сто сторін, на тисячу віків. Пропалено й папір. І чорним струмом з дірки Гарячий порох б’є, торкаючись руки: Не видко вже ніде ні іскорки, ні зірки, – Ворушаться клубком у горлі карлючки… Роздмухаєш, мов трут, […]...
33. Павло Мовчан – Казка Хто-не-хтось, де-не-десь, з деякого царства Стрілку висмикнув з небес, мов пір’їнку з пташки; Хтось чомусь її узяв, щось чомусь згадавши, Рушники комусь хтось ткав, душу кляв пропащу, Шкуру жаб’ячу палив наповіщось люто, Каменю клубок котив, відбував покуту… Шлях світ за очі проліг десь чогось шукати: Не знайшов, не вмів, не зміг, не здобув, не втратив… […]...
34. Павло Мовчан – “Поєдную з безмежністю буденність… “ Поєдную з безмежністю буденність, З незримим рухом вітру – сталість гір, Тепло хвилясте – з поглядом зеленим, З блакиттю неба – глибину сузір. Слова твої поєдную з думками; Ані шпаринки – все життя всуціль Залите вщерть червневими медами: Засолодили і приспали біль… Оскома приспана з губ злизана лестивістю, І погляд входить в погляд, як вода, […]...
35. Павло Мовчан – Подих крізь житню зелену стеблину Так широко й довільно ще не було ніколи: Заради себе тишу творило житнє поле, І тамував я подих, немов заради себе, Аби відчуть роботу творящу житніх стебел… Так тихо гнулась хвиля розгониста, зелена, Немов творився простір хилкий заради мене, І насінинка пташки в’язалася у небі, Долаючи тяжіння земне заради тебе, Аби міг зором власним покласти […]...
36. Павло Мовчан – Питання Мово убога в устах недоріки – Тільки й спроможен сказати “люблю”… Сніг дотліває, піняться ріки, Хвилі прозорі горблять ріллю. Світла, ой світла в очах невимовність: Шум зашумовує, вітер хмелить, Над головою хмари верховні Перемальовують світлу блакить. Для похвали, мабуть, слово… і тільки… Світе безмежний, відбитий в мені, Наче в очах перелітної бджілки: Крапля роси на […]...
37. Павло Мовчан – Поклик Намарилось недоброхіть: Недбайний день і погуляння, Кругом штахетник, наче кліть, А посередині стоїть Драбина в небо, і останній Щабель зелений, наче віть, – Не досягнуть, не долетіть, Бо неспроможен до літання… Поволі-воленьки іти, Перебирать щаблі трухляві, А на хмарині зверху – ти, В блакить вмочивши крила дляві, Пливеш – мені не досягти… Щаблі обрушуються – […]...
38. Павло Мовчан – Бетон На попелище власних літ І на спустошене дворище Щось надить… надить… Пам’ять, рід? Чи здичавіле гробовище? Скрізь лобода та кропива, Якась чужа трава – в коліно… Печальна пам’ять родова Дороги скривлює постійно… Але вирівнює їх страх, Та шлях життєвий гнеться криво… Скрипить прах ваший на зубах, Що посміхаються щасливо… Ступну крок вбік – у мур […]...
39. Павло Мовчан – Листопад Мідь тоншає, шерхльована вітрами, Широкий звук летить над головами, Що ледве й чуть, як цвяхи золоті Пришпилюють розковзані путі – Гаснуть в покорі крила прозорі… Вгору, Ой вгору Лине пташина зелена, В дзьобі у неї жарина із клена; Просто, ой просто стискається простір – Іскра летюча у високості. Полум’ям чистим спахне, як воскресне, Висвітить все […]...
40. Павло Мовчан – “На відстані думок, на один скид повіки… “ На відстані думок, на один скид повіки, Любове ти моя, вербова, лугова… Послухай, ллється шкло – то півень кукуріка, І хата крейдяна за співом відплива. Там пучками лози благословлялись води, Що вийшли з берегів на безмір весняну, Аби, сягнувши вуст, нам присмак осолоди Лишить і нагадать про часу глибину. Коротить віддаль дим, що мовчки йде […]...