Павло Мовчан – Через товщу простору та часу

Далекий поклик зваби та жаги,
Журо моя, далекосте співуча:
Вже вийшов голос мій за береги
І обрій перевищив, наче кручу.
О невимовносте, нетанність крижана,
Вже крізь яку і зелень проступила.
Та в поклику ні берегів, ні дна,
І зглибити його, як біль – несила.
До губ тулю дуплянисту дуду,
Видмухую не голос, а пилюку.
Повітря клейкувате на меду
В суцільний гул посклеювали звуки:
Грай гайвороний, жайвороний спів,
Скрип дерева, розсохлої підлоги, –
І позлипались карамельки слів,
Які носив був за щокою

довго.
Все в купі, мішма: солод і смола,
Шмат бурштину, і дьоготь, і вощина,
Прожилки, скельця, пір’я для крила –
Все склеєне, злютоване в єдине…
Ой, відокрем і духом роз’єднай,
Із слова “ліс” хоч вилущи “вільшину”,
Бо поклик зваби й згуби, як вода,
Давно уже перетворивсь в крижину.
Та чую, чую: тріщина біжить
По Клязьмі, Рузі, Вовчій та Славуті,
І голос поточкований струмить
Не ручаєм, а пухирцями ртуті:
– ко-ха-на-ві-що-ден-ні-му-ки-ці –
– минуле-чи – достой-не-покли-кання?!.
З губ спорскують краплини-пухирці,
Тяжіючи до змісту, до єднання:
І я ось-ось все висловлю, стривай,
Лиш хай спаде вода й відкриє мої губи…
Перед очима вироста трава,
І кличе пташка з погніздов’я: – Лю-бий!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Що започаткував бунін в літературі.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Через товщу простору та часу
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.