Павло Мовчан – Чорнотроп
Здригнулася струна від променя тонкого,
Зневажений від всіх сніг ще білів як міг,
І колесо дзвінке мережило дорогу,
Якою вовни жмут в чотири лапи біг.
А-а-а… Світлість на лиці від дерева гінкого,
І мед на язиці від слова молодого.
Під чоботом зело пробилось ворушке,
Щоб швидше я ступав, бо нині все швидке.
Кораблик рветься з рук, членується насіння,
Загострена вода заломи обтина,
І в мур один стають, розламуючись, стіни,
Щоб ім’я перейнять летюче, мов луна:
Ма-рі-я!
На довжину струни воно бринить прозоро,
І хмару прихиля до обрію біжку,
І кущиком трава збігає з косогору
Уславити тебе, бо ти – вода в струмку.
Ма-рі-є-є…
Вже голос губить жар, а крила гублять пір’я,
І зір не осягне відлунених висот,
Де літери горять нетліючим сузір’ям –
Не прокричать мені, бо тиші повен рот.
І шепітно, мов пух, я здмухую імення,
Хоч крику повен рот – його не проковтнуть;
О весно! Я прийняв твоє благословення,
Коли через сніги проклав невірну путь.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – Несумірність – Пальцятко, пучечко, мізинок, – Як ніжність висловить мені? – Три слова – трієчко мачинок, А ніжність вся, як мед на дні. Всі вигуки, слова та знаки Для мови стали затісні, Рот повен слів – головка маку – Слова сплітаються в пісні. Перехиляюсь з літа в холод, Щоб видихать на чистий лід І бджіл клубок, […]...
- Павло Мовчан – Через товщу простору та часу Далекий поклик зваби та жаги, Журо моя, далекосте співуча: Вже вийшов голос мій за береги І обрій перевищив, наче кручу. О невимовносте, нетанність крижана, Вже крізь яку і зелень проступила. Та в поклику ні берегів, ні дна, І зглибити його, як біль – несила. До губ тулю дуплянисту дуду, Видмухую не голос, а пилюку. Повітря […]...
- Павло Мовчан – “Тихенько відійди… “ Тихенько відійди, Відколивайсь, як звук, – Холодний блиск води Уже торкнувся рук. Це осінь почина Дочасно брати квит – Її рука сумна Кислички рве на спит. В маленький козубок Опеньків набери, Тихенько на клубок Позмотуй кольори. І відступись ще раз Від спокою свого, Від вицвілих окрас І будь-яких пригод. І сам на самоті Знайди собі […]...
- Павло Мовчан – “Голос, наче пожухлий листок… “ Голос, наче пожухлий листок, Кружеляючи, впав на лужок, А за ним, а за ним в дві руки Навперейми біжать дітваки. Безголосий біжить вороний Уздовж стежки, баскої струни. А за ним – то не порох, а дим, Біг його – молодий, молодим… Навздогони за тим втікачем Вибігає сльоза із очей, І простерта рука доганя Розтривожену квітку […]...
- Павло Мовчан – “Стукають краплини золоті в шибки… “ Стукають краплини золоті в шибки, Лопотять двокрило вікна на боки. У струмочку тихо блискавка цвіте, Листячко ж у неї, видно, золоте. Миттю обшугалось, знову зацвіло, Підпалило хмарі молоде крило. Впала тая хмарочка в річку голубу, – Чаєчка-нечаєчка, утопи журбу. А журба, як пір’ячко, виплива-пливе, Скоро зійде місячко, тьохне соловей, Проспіває пісеньку, тільки не мені, Перетліє […]...
- Павло Мовчан – “Густіша обрій, сніг синіє… “ Густіша обрій, сніг синіє, Вільшина німо сім’я сіє, Вода тече, немов не вміє, Тонкий торкаючи льодок, І чистий погляд вечоріє Від злагоди і від думок. А крила гонять холодок На ще проріджений гайок, І ледве зримий літачок У небі смужкою синіє. О невимовна ліпота, Зникать в тобі, а не питать: Звідкіль у роті гіркота, Якщо […]...
- Павло Мовчан – “Незайманосте днів, зцілющосте майбутня… “ Незайманосте днів, зцілющосте майбутня, Розпорошусь і я, мов грудочка землі… Якщо хтось буде жить, то буду й я присутній Краплиною в струмку, сажинкою в золі… Пелюстки снігові запорошили ганок – То небо відцвіло чи пізній покрівець? Але життя таке, мов розпочався ранок, Торкається повік нервовий промінець. І про який кінець, і про яку погибель Хто […]...
- Павло Мовчан – Пізньої осені Понад водою птах стеливсь, Понад водою голубою Ширяв уже пожухлий лист І застив літо сам собою. Вода засмучена була, Бо скаламучена дощами; В ній мокло білих два крила, Що небо зменшили над нами. Відбитий прохолодний день Дививсь на вимиті обличчя, Не віднаходячи ніде Слідів минулого величчя. Погнуті списи комишу, І хвиля, здрібнена на скалки, І […]...
- Павло Мовчан – Відтворюваність В захваті літньому крила блаженні Срібло вихлюпують з світлих дзеркал, І розвивався голос зелений, Ніби сам янгол мене покликав. І озираєшся: тут я! У полі! Зором суцільним і слухом вже став, Мов рознизалися обрійні кола І позосталась одна висота. Лопнула плівка, що об’єм тримала: Ти розповсюдивсь, і світ розволіксь, Розпорошилися крові корали, Зелень зі світлом […]...
- Павло Мовчан – Поклик Намарилось недоброхіть: Недбайний день і погуляння, Кругом штахетник, наче кліть, А посередині стоїть Драбина в небо, і останній Щабель зелений, наче віть, – Не досягнуть, не долетіть, Бо неспроможен до літання… Поволі-воленьки іти, Перебирать щаблі трухляві, А на хмарині зверху – ти, В блакить вмочивши крила дляві, Пливеш – мені не досягти… Щаблі обрушуються – […]...
- Павло Мовчан – Впізнавання вогню Шумить вода на перекаті… Чиєсь обличчя при багатті, Мов маска мідяна, блищить, І лиже пломінь язикатий Суху вільшину – та тріщить… Я з відстані тихенько грівся, Долоні в той бік простягав. Вогонь на ноги раптом звівся І хилитнувся, мов впізнав. Це він лизав і стріху, й сволок, Лелеці крила обпалив. Це він у віск впечатав […]...
- Микола Вінграновський – даленіє вечір в бабиному літі Даленіє вечір в бабиному літі, І поміж тополі з поля до села Гусеня хмарини плутається в житі, Малинові пера губить із крила. Губить воно, губить, що робити має? В небі наліталось досхочу. В стиглім житі вітер пера позбирає, Все ж одно з хмарини хліба не печуть. 1954...
- Павло Мовчан – Зупинка Вже дихають вирієм крила лелечі, І тінь прохолоди все довше лежить У тебе в ногах. І згинаються плечі, Так наче поважчала неба блакить. В сусідськім дворі відбуяло весілля: Спориш весь затоптано, вибитий тік, І жовтий листочок, немов на похмілля, Кружляє, танцює востаннє за вік. О часе біжучий, на хвилю спіткнися, Незримий годинник у серці спини… […]...
- Павло Мовчан – Тіснота В березовім шемранні, в шерехах щедрого світу Вчувалась широкість небесна на розмах крила, І зграйчасте сім’я, й пташки перелітні Сніги крапкували потульні – теплом для тепла… Хитке верховіття напружене тіло хитало, Земля ворушилась, і світ присідав, І пахло холодне повітря металом – В проломи його затікала вода. Гілки ворушкі скидали линовище з себе, Лози жовтизна […]...
- Павло Мовчан – Про ніч Страхи та химороди ночі Над головою туп-тупочуть… Чого ж вони від мене хочуть? Коли я сам сиджу, як страх: Сніг замість пташок у руках І благувато все хихочу… На всю стіну у мене втіха: Ходи, малюй обличчя віхол Або ставай на повен зріст І сам себе приймай, ти гість. Пташок пусти, налий в пластмасу Води […]...
- Павло Мовчан – Вибір Ой світе, світоньку, чи ти мені наснився, А чи судився літнім, як бджолі? Я лугом брів і щедро заросився, На рукаві пилок, як на крилі… І голос супроводжував гудючий: “Куди ти, чоловіченьку минучий, Куди ти йдеш, пошукуєш чого? Куди несеш у рукаві вогонь? Куди ти йдеш – попереду ж зима, Вона ж до кістки все […]...
- Павло Мовчан – З дитинства День риштований шелестом лісу – Підіймаєшся вгору, аж очі холонуть, І рука розгортає єдвабну завісу, Навивається шовк на долоню. Як все видно: ясна на осонні Жінка зв’язує тіні у жмут. І лежать валунами розмлоєні коні, Утопившись в траві і позбувшися пут. А ген там, попід гай, де з тонких соломинок Дітлахи видихають блакитниць синиць, Річка […]...
- Павло Мовчан – Земні дарунки В безтурботному дозвіллі День проходить… і життя… Райські яблука дозрілі Рвеш без страху-каяття. Знехотя губами ловиш Ягід китицю вабку І напоєм яблуковим (що в тоненькому струмку) Спрагу втолюєш палку. Хто там копієм скородить Перелоговий шпильок, Урожайно йому вродить Карлючиння та пісок. Він, дивак, того не знає, Що вже простору немає: Все з усього випливає, Час […]...
- Павло Мовчан – Окремішність Все в світі спільне… спільний час… Я ж маю лише голос особистий… Нічого не привласнив про запас, Лише тебе, любове, я примислив. І шепотів, і думав: ти – моя… Ввібрав тебе у зір, вдихнув в легені, Ти ж, як вода весняна з ручая, Зміливши душу, витекла із мене. Навіть печаль належить не мені, А тільки […]...
- Павло Мовчан – Перед світанком День схлянув, як і не було: У вікна вдосталь натекло Важкої сутіні та тиші. І світла кругле помело Під ліхтарем вітрець колише. Гостріша гавкіт у селі, А людський голос пучнявіє, І м’ятним духом від землі Легенько понад шляхом віє. Все водностайнює пітьма, З речей знімає оболонки: Ні верб, ані беріз нема, Всі імена, слова помовкли… […]...
- Павло Мовчан – Ти І рот мені судомою звело, Повітря затверділо, наче скло, Не видихнуть, ні слова проректи, Заламувався погляд на кути. Оплавлений смолою, мов комаха, Я пізнавав все повновладдя страху. Перед очима застигав бурштин, Душа моя, приречена на згин, Ув’язнена навічно у живицю, Засушену нагадувала птицю, Що сліпо дивиться на лет швидких хвилин. Вода текла, та отвердів мій […]...
- Павло Мовчан – Стовпи А що ж в минулому? Що там? Безклопітно чи можна жити? Якщо нам зраджують літа, А пам’ять, як вода несита. Навіщо прагнуть новизни? Щоб те приспати, це затерти? Раптово круто озирнись, Побачиш порожнечу сперту… Але ж, але ж… і дуб звідтіль, І гори, і скупа криниця – В ній не вода ряхтить, а сіль І […]...
- Павло Мовчан – “Яке недоречно безглузде, безлузне питання… “ Яке недоречно безглузде, безлузне питання Про нові щедроти й марноти зими, Про тихе біління снігів і повільне палання, Про вічне мовчання в блакиті німій. Привласнити білість не можу – лише сплямувати, Не можу снігів увібрати, бо повен ущерть Вчорашнім свічінням грудей і снігів непочатих І солоддю дня, що пролився, надпитий ледь-ледь… І не уникнути втрати […]...
- Павло Мовчан – Величання води Грунтуймо собі ніч, бо йде вода висока. Окличники сурмлять в зелену бугилу, І ручі конюхи вже білять коням боки, І так, без поводів, пускають їх на луг. Підрізуйте вогонь, перейнятий у спадки, Розшийте житла всі і цямрини замкніть: Іде вода до нас через широку кладку, Кладіть до ніг її просту вербову віть. Бо ж це […]...
- Павло Мовчан – Надійні крила Легкий, святковий, випадковий, Він падав, йшов, переливавсь, І відбирав мені він мову, Прозорячи густющий час. Біля колодязя лункого Він стишував свій крок легкий, Вдивлявся поглядом предовгим У свій відбиток хилиткий. – Так ось чому мене носило Понад землею сто вітрів, Так ось чому, зламавши крила, Я падав долу і радів… Бо треба всякнути в пилюку, […]...
- Павло Мовчан – до зірки До неба я очі підвів, Зірчину-мачину набачив; Промінчик, як волос, дзвенів, І звук лоскотався гарячий. Вечірня печаль ув очах Мінилась, мов небо, рожево. І простір розлого звучав Над снігом, над полем сталевим. – Земличенько, земленько, зем… Струмуєш у голосі, слові, Кропились небесним вогнем Розломи твої кольорові… Викрешує іскру рискаль З морозу, з холодної брили, – […]...
- Павло Мовчан – Вихід (“Слідком за тобою… “) Слідком за тобою і дзеркало вийшло із рами, І світло втяглося у крапку і зникло – нема… Лиш дихає холод з квадратної ями, Немов у розбите вікно проломилася чорна зима. І знав я, що яма – це межі моєї журоти… Колись осягав я у захваті межі утіх. А нині, а нині – мороз видихаю із […]...
- Павло Мовчан – Я сам пройшов крізь себе Оманливий цей сніг біліє вже укотре? – Весна не за горою! – укотре я кажу? Одноманітне все й на білощі щедротне – Сріблиночки в очах і я не збережу… Ген баба снігова зіпа зчорнілим ротом: – Ліпить було навіщо?! Розтанете ж і ви! На глум ліпили й вас, та кутали в полотна, Та тільки поскидали […]...
- Павло Мовчан – Колискова Озираюся: день стертий з пам’яті… Чисто… І стискається тіло, і нуриться в ніч. Страх мов шашіль в тобі. Голос стиснувсь. Випрядається певність, світло котиться пріч. І нема опертя: вовківня та провали, Западаєш в пітьму… А чи виринеш? Ні! І по щілинах тонко ворушаться жала – Чути дотики їхні скупі, крижані. Лише слух тебе й в’яже […]...
- Павло Мовчан – “І сонях гнеться, і землю гне на осінь… “ І сонях гнеться, і землю гне на осінь, І синій голос висне, мов крило, Що раптом над Просонням простяглось І протягло золочені покоси. – Не клич мене, Занадто таки низько Ранковий гомін, вхекавшись, пробіг За небосхил, що править за поріг Осідку нашого і нашої колиски. – Не клич свій клич, Луну не поверну, Затисну в […]...
- Павло Мовчан – Бакенщик Що ж мені свідчать твої зморшки? День надійшов і відійшов. Дощ розгулявся – чорні стьожки Гадючаться з-під підошов. Несеш вогонь на щедру річку, Виймаєш весла з-під пахви І воду міриш опівнічну: Назустріч спогадам пливи… Ой, скільки ж там свинцевих зблисків, А криці рясно, а вогню… Тож смерть іздалека-ізблизька Кропила вперту течію. І каламутились джерела, І […]...
- Павло Мовчан – “Вечірня мідь води лункої… “ Вечірня мідь води лункої Повітря плющила тверде, І хвилями мінився колір – На золоте і молоде. І чайка з кратера блакиті Випурхувала камінцем, Повітря тріскалось щомиті І шилось на руці рубцем. Скотились крапельки пташині, Неначе краплі дощові Із роговиці… Світ відлинув, І день сховавсь у рукаві. Слух загострився, наче голка, І раптом тишу проколов, І, […]...
- Павло Мовчан – “І вітер ламкий, наче крига, кришився… “ І вітер ламкий, наче крига, кришився, Зникало з блакиті пташок клинописся, На біле біліше лягало, мов тінь, Кришилася крейда на полотні – На білій стіні писалось обличчя, Писався життєпис вапном мальовничо, Вчорашнє вставало на повен свій зріст, І вчинки писались на ньому навкіс. Писалось весьдення священним писанням, Срібліла дзеркально сторінка остання: На неї хтось дихав, […]...
- Павло Мовчан – Савур-могила На циферблаті час ганяє люто стріли, І сиплеться пісок з пощерблених трибків, І вороння летить крізь простір прогорілий, Летить на сто сторін, на тисячу віків. Пропалено й папір. І чорним струмом з дірки Гарячий порох б’є, торкаючись руки: Не видко вже ніде ні іскорки, ні зірки, – Ворушаться клубком у горлі карлючки… Роздмухаєш, мов трут, […]...
- Павло Мовчан – Не розплющуй очей Тугішає звук, наче плід, в надвечір’я, Густішає зеленню втишений луг, З розгорнутих крил обсипається пір’я, – Його перейма запорошений слух. Був лет у півнеба шумкий, шестикрилий, Та погляд стелився – очей не піднять, Аби розпізнати ту строєну силу, Що темряву горне на гнізда багать, Що звук розрива в солов’їному горлі І постать людську над водою […]...
- Павло Мовчан – Бути метеликом Огорне тишею, обпеленає снігом, До нитки сивої прив’яже – хилитайсь. Допоки кокона Дощу ласкавий ніготь Не доторкнеться лагідно до нас. І скресла пам’ять пригадає квітку, Розмлоєну, глибоку, мовчазну, І ймення викличе своїх надійних свідків, Щоб визначити часу глибину. Пробуджене єство твоє крилате Полишить оболонку снігову, Аби усоте лет свій започати І довершить орбіту кругову. Понаджений […]...
- Павло Мовчан – Під новорічну ніч (спогад) Сіллю снігів осіда каламуть піднебесна, Зменшилась в зрості постать самотня в степу. Ворон крилом прагне білість снігів перекреслить, Чорно маха – обтина за стропою стропу… Слуху торкається чистий дзвінок кришталевий: Звідки ці звуки течуть, як вода з джерела? Хто це попереду в тебе іде, і блиском сталевим Простір розсовує, і порошить тінь від крила? В […]...
- Павло Мовчан – Братські зусилля Ворота в небо знають тільки птиці, І погляд вгору можна не підносить. Знайшовши отвір в безвість у криниці, Послухать можеш, як вода голосить… Колись всім миром копана у полі І висвячена духом чудотворця, Вона цвіла, мов крин, на видноколі, По цямрини налита небосонцем… Вниз головою з лемешем на шиї Жбурнули в неї ратая весною. Зусилля […]...
- Павло Мовчан – “Підступається захват до губ, як вода… “ Підступається захват до губ, як вода, Вилітає вільхівкою вигук з гнізда. Відлітаючи, тане. Хитальне крило Нагортає хвилясто на обрій тепло. Огортає проміння тонким сповиттям, Видихається швидко прожите життя. Що не подих – солодшає в роті пиття, Прагне голос з безмежним мовчанням злиття. Павутина блакиті, почавшись від вій, Сповиває пташину на спогад в сувій. Тільки жили, […]...
- Павло Мовчан – день дощовий Тлумом тиснеться дощ у ворота, І від тиску паркан аж гуде, Облітає, сплива позолота, Іржавіє облуплений день… Обплітаючи раму руками, Відлітаєш на повен свій зріст: Тягне сутінь удаль, наче камінь, В прямолеті – незвіданий зміст. І летить упритул за тобою Об’єм житла – повітряний куб, Він розчавить тебе пустотою І спустошить, припавши до губ. Та […]...
Василь стефаник біографія скорочено.