Павло Мовчан – “дме вітер… “



Дме вітер. І снігом сухим замітає сліди на снігу,
І плоть бугилова гуде, як сопілка.
То протяг навстіжний зі снігом припали до губ,
Щоб видмухать з тебе сльозину, від стужі прогірклу.
Самотність яка! А відчуженість неба й землі?
Так ніби на світі до тебе й людей не бувало…
Здається, біжиш, а насправді – вмурований в лід,
Продмухуєш дучку, лишаєш сліди п’ятипалі…
І бачиш крізь вічко, прохукане в просторі тім,
Як хтось замерзає, занурений в сон, серед степу:
Кружляють сніжини над ним золотим золоті,
А поруч з косою стоїть костомаха з вертепу.
І хочеш гукнути: – Ану ж бо скоріше вставай! –
Та голосу бракне і холод затягує вічко.
Пробий шибку криги і рухом у холод вростай,
І, поки не пізно, проломуйсь крізь вічність.
Просилюєш руки і далі за себе біжиш,
Виштовхуєш з горла, мов затичку, круглу крижину
– Не вір білизні цій! Не вір! – навіжено кричиш.
І голос, завихривши сніг, протина порожнину.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір вихованість.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – “дме вітер… “