Павло Мовчан – дно великої біди



Все глибше входить ліс зазубринами в воду,
І шелест листв’яний занурюється вглиб
Ріки, де залягли важкі скарби на споді,
Де схованку знайшли рухомі злитки риб.

Здери цю плівку дня, відкриються відбитки
Вчорашні, незнайомі, забуті та плиткі,-
Там тонучий вчеливсь руками в криги злитки,
А нерухомий ліс чорніє надовкіл…

Береза не подасть ні кореня, ні гілки,
А висмикне, сахаючись,
Весь стовбур із води…
А час пливе, сплива… життя струмує мілко,
Все глибша й глибша дно великої біди…

Навіщо бачить те, чого давно немає,
І воду ворушить, і приспане ятрить…
Потульну течію упоперек розкраяв,-
З веселого весла збіга червона нить…

Немовби там на дні не згасло ще багаття,
Яке колись палив приречений втікач,
І нурився вогонь у крижане латаття,
І голос подавав небесний покликач.

Ти його чуєш?.. Так… Він з берега чужого
Гукає, та йому відлуння ще нема…
І пилка лісу плин пиляє довго-довго…
Мовчить важка вода… Німує Колима…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Три казки ігор калинець.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – дно великої біди