Павло Мовчан – дно



Святкову блакить лиш відтінюють хмари,
Що разом із небом за обрій пливуть.
І дно прозира крізь промоїни й шпари,
І видно камінчики круглі, як ртуть.
Мені відкриттям об’явилась безодня:
В союзі із спокоєм дух воскресав,
Поволі тепліло повітря холодне,
І світлістю дня наливався ти й сам.
І тільки печаль, відтінивши святковість,
Відкрила в єстві глибочезне вікно,
Де видимі стали камінчики мови,
Камінчики слів вже забутих давно:
Рос-хорс-жор-жур-жар-журавлина;
Так наче у руки посвітича взяв –
Крізь

нетрі пройшов, крізь нічну горловину,
І Кия по той бік нетями впізнав.
Він душі незримі в човні перевозив;
Гріхами обтяжений човен важкий
Не міг перевезтись на той бік морозів,
І, хвилею гнаний, він плив навпаки:
До требищ, до капищ, до храмів, кумирень,
До всіх Святовидів, Хорсів, Берегинь…
Та раптом його крутонуло на вирі,
І каменем слово шубовснуло: “Згинь!”
І біль обізвався далекий в легенях,
У горло ввійшла лійкувата вода,
І пам’ять моя відступилась від мене,
І лущився голос, неначе слюда.
І щось відкривалось у прірвах блакиті,
У тиші дзвенючій, тугій німоті.
Печатки пелюсток на ликах розмитих,
Ніколи не бачених в жоднім житті.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір на тему детектив.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – дно