Павло Мовчан – Евакуація

Був день, що ні змісту йому, ані форми,
Зрівнялась з землею розбита платформа,
І потяг розмивчатий парою жбухав,
Колеса гриміли об рейки над вухом.
На обшир дощу розбухало все тіло,
І чути було, як у нього вганяли
Важкі вухналі, прибиваючи шпали.
Блукаючи плач, перебарвлений в біле,
Притулку шукав у вустах спорожнілих,
І пахла, як завше, наївна жоржина,
Протиснувшись запахом в диму щілини.
І праглося покликом кликнути:
– Мамо!
Що діється з нами? З твоїми синами? –
Квадратним став м’ячик,
Хоч плач – він не скаче!
Облизують глобус дві снасті собачі:
Рипить він,
Зіржавлений в довгій мандрівці,
Аж місце затерлося нашій домівці;
Та тичеться пучка в мальовані води:
– Отут наше “дома”, тут сонечко сходить…
Там сонях цвіте, як стільник – повен меду… –
А глобус кружляє. І важко те вгледіть…
І важко збагнуть, що гудуть “месершміти”,
Що ми не дорослі, а вже і не діти.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Вирш олени телиги радисть.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Евакуація
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.