Павло Мовчан – Глибина кристалу



Почварний грім. І розтин блискавиці.
Німіння попелу, в якому колісниця
Виглиблює ненадовго свій слід,
За хвилю об’їжджаючи весь світ.
При спалахах розламується лід,
По тріщинах глибини виявляє,
І світлість, що лягла була на спід,
Дрібними пухирцями виринає.
А півень своїм співом огромляє
Імлистий простір, сплюснутий з боків.
І дід стоїть і пальці загинає,
Рахуючи ретельно, скільки днів
До Теплого Олекси залишилось.
– Чотири… – мимрить. –
Знову покотилось
Каміння з неба, проліски збудились…


І бджоли вже пробуджено гудуть,
Бо пахне їм знадвору тепла путь… –
І дід стає на лід в передчутті, в чеканні,
І, наче пухирці, спливають згадки давні:
Густі меди, возів ряди на самий Спас,
І дяк, неначе джміль, несе густющий бас…
Йде дівчина, цвіте на голові вінок,
А довкруж неї бджіл літа співкий клубок;
І голосом лунким, який не має меж:
– Мироне, чом ти бджіл на полі не пасеш?!-
І чує, чує він, як лопнув раптом звук,
І видиво хистке вже вислизає з рук…
І глянув: в кублах хмар продухвина зія,
А біля ніг сичить, немов жеретія,
Роздвоєне жало цівкого ручая.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір на тему справжніх друзів.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Глибина кристалу