Павло Мовчан – “Година припливу до скроней шаленої крові… “

Година припливу до скроней шаленої крові,
Година безглуздя, година конання з кохання,
Коли ти крізь серце пронизуєш голку метрову
І кров витискаєш крізь рану
Під тиском кричання.
Розбито об камінь не кулю шкляну,
А святе покладання:
Стрімку спорудити крайнеба заобрійну вежу,
Щоб, стрівши світання на сході,
Край ночі чекати смеркання,
Аби порипати удвох у небесне безмежжя.
Під синім склепінням лунали б слова величальні,
Творцю воздалося б хвалою за ласку й терпіння…
Та хвиля торкнула будівлю –
І в безвість провальну
Слідом за луною посипалось лунко каміння…
Розгрібши уламки, ти глянув на світ
І жахнувся,
Бо, ставши на камінь летючий,
Ти в небо летіла…
Я крикнув, та голос на кров обернувся,
Засторчена в горлі стріла від натуги бриніла.
Розпечену взявши до рук катівну каменюку,
Я з розпачу кинув її навздогони:
Летить за тобою і досі той камінь розпуки,
І слід, наче нитка, у небі снується червоний.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Народна драма весілля.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – “Година припливу до скроней шаленої крові… “
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.