Павло Мовчан – “Голос зозулі, мов двері на вітрі… “
Голос зозулі, мов двері на вітрі,
В темному лісі протяжно скрипить…
Хто на порозі стоїть тогосвітнім
І прочиняє: хить та хить-хить?..
Зайде і вийде. Вийде і стане,
Тишу протяжну за ручку шарпне…
Клич нерішучий стає дерев’яним,
Рветься мовчання туге, голосне…
І сповиття розриває шовкове
Демон незримий сухими крильми;
Голос зозулі – це поштовхи крові,
Спалахи пам’яті в лоні пітьми…
Кістку живу люта пилка пиляла,
І заганялись зубці, наче “ку”…
Рід мій зостався по той бік провалля –
Я ж прикипів, як лишай на пеньку…
Покликом рівним, гласом облудним
Мертвих перелік в шерензі іде.
Хто розривав тебе, часе підсудний?
Роде мій древній, де ти, ну де?!
Кістя розтяте лежить по Сибірах,
По Біломорах та Соловках.
Пустку лише обляга моя шкіра:
Вийняли в мене давно кістяка…
Входять-виходять із мене примари,
Личчя міняє порожнє єство;
І видихається в паузах пара,
Душу ж забрали – зоставсь сповиток…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – Рівні погуки зозулі Голос зозулі, мов двері на вітрі, В темному лісі протяжно скрипить… Хто на порозі стоїть тогосвітнім І прочиняє: хить та хить-хить?.. Зайде і вийде. Вийде і стане, Тишу протяжну за ручку шарпне… Клич нерішучий стає дерев’яним, Рветься мовчання туге, голосне… І сповиття розриває шовкове Демон незримий сухими крильми; Голос зозулі – це поштовхи крові, Спалахи […]...
- Павло Мовчан – Голос серця Упізнаєш мене вві сні І видихаєш:- Мій коханий!..- Та всюди люди мовчазні Хитають скрушно:- Вона п’яна… – Як порошинку, на руках Несу тебе й боюся вітру, І замість тіні – хилитка Лоскоче ноги пляма світла. – Любове, – шепочу, – збудись, Бо люди подовкола… – І камінь падає униз, Кругом – безмежне поле. Мов порошина, […]...
- Павло Мовчан – “Придобно живу під листком, наче пташка… “ Придобно живу під листком, наче пташка: Відкрито-зелена селитьба моя; Щоденно листок шелестить для острашки, Звивається поруч піщана змія… Хитається гілка – оселя кленова, На вітрі танцює: хить-хить та хить-хить, Нема супокою – душа колискова Із прірви у прірву летить. Чи в прокиді втіха, якщо в колисанні Проходять зраховані ночі і дні? Якщо кожен смуток і […]...
- Павло Тичина – Одчиняйте двері Одчиняйте двері – Наречена йде! Одчиняйте двері – Голуба блакить! Очі, серце і хорали Стали, Ждуть… Одчинились двері – Горобина ніч! Одчинились двері – Всі шляхи в крові! Незриданними сльозами Тьмами Дощ… 1918...
- Павло Мовчан – “Відкривши тихенько повітряні двері… “ Відкривши тихенько повітряні двері І звузивши очі, я в світло вступив: Літали ромашки легкі, білопері, Сталився на вітрові сонячний спис. Вступало у згоду з блакитним – зелене; Сприймаючи світло, мій зір віддавав І смуток високий, і радість священну Так, ніби із мене ще хтось виглядав… Він світла боявся завжди, а сьогодні, Примруживши очі, так пильно […]...
- Павло Мовчан – Здобутки Весняна тонкість фарб – Березова намітка Сполохано тремтить, бо вітер продува, І в душу зазира жовтавим оком квітка, І щулиться до щік ласкавенька трава. На біле сповиття нав’ється ще зелене, Круглішим станеш ти, неначе шовкопряд, Хай в затишку дріма твоя душа злиденна, Допоки тче нитки розвеснянілий сад. Ні затяжні дощі, ні в’їдлива сльотиця Не збудять, […]...
- Павло Мовчан – “Непроминальний світ не розчиняє двері… “ Непроникальний світ не розчиняє двері: Гну погляди прямі, б’ю пальці об граніт, Лиш сухо шелестять дерева костопері, Повітря нерухоме твердіє, наче лід… І костяна стіна укопаного лісу Розступиться на мить і вглибині замкне. Рукою відгорну я димову завісу: Який байдужий світ, яке життя сумне… Розбратане усе, роз’єднане, вороже… Важка і темна плоть завжди окремить нас… […]...
- Павло Мовчан – Задавнений голос Рот, закоркований землею, Вже не звелить іти вперед, Прямішають шаблі сталеві, а цвяхи й гудзі металеві Вглибають в землю для прикмет. Хто в час був заганявся стрімко, Хто інші долі обганяв, Давно зламав пшеничні стрілки, Запавшись у минувшість дня. А зверху грейдери, лопати, скло, жужелиця і пісок, Панахає метал крилатий і тиші шар, і синій […]...
- Павло Мовчан – “Голос, наче пожухлий листок… “ Голос, наче пожухлий листок, Кружеляючи, впав на лужок, А за ним, а за ним в дві руки Навперейми біжать дітваки. Безголосий біжить вороний Уздовж стежки, баскої струни. А за ним – то не порох, а дим, Біг його – молодий, молодим… Навздогони за тим втікачем Вибігає сльоза із очей, І простерта рука доганя Розтривожену квітку […]...
- Василь Стус – Колимські закували зозулі Колимські закували зозулі, Шумує потік, молода шипшина Жовтавий стромить лист. Легкі хмарки На порцеляновому виснуть небі. А я на цій модриновій колоді Читаю про засланця-пустуна. Пусте, пустуне! Жити – пустувати, Награючи цимбальний свій стожаль, Губити, віднаходити, втрачати Й знову губити – наш веселий хрест. Ми двічі не вмираємо. Ми сущі Раз – і навіки, і […]...
- Павло Мовчан – Вогонь (“дивлюся на вогонь, як полум’я струмує… “) Дивлюся на вогонь, як полум’я струмує, На вигинах своїх він настрій мій формує: Сюди-туди хить-хить, Назад – вперед, угору, Горить душа, горить, І полум’я – прозоре… Хвилястий, як вода, Приплив – відплив у тілі, І лущиться слюда У горлі обвуглілім: – О люба, лебедій Хвилястим плином ліній, Випалюється лій З долоней – білих лілій… Оплавлюється […]...
- Павло Тичина – Загупало в двері прикладом Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку. – Ану, одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті? – Застукало в серці, різнуло: ой горе! це ж гості до мене! Та чим же я буду вітати – іще ж не вварився синочок… Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько. Гостей вона просить проходить – сама ж […]...
- Павло Мовчан – “Я вас не викличу з нічого… “ Я вас не викличу з нічого, Не виплачу, не воскрешу: Нема зворотної дороги. Там завмира підземний шум. Спільнопорушно, однобічно Примари гнали їх в пітьму, У мерзлоту вганяли вічну, У гнізда металевих мук. В ім’я безглуздої ідеї Та нездійсненної мети Сини Росії й Іудеї В підземні гнали вас світи… Брати мої! де ваше кістя? На Колимі? […]...
- Павло Мовчан – “Земле моя, двоєдина в житті і загині… “ Земле моя, двоєдина в житті і загині, Сьома зоря уже від’ясніла у річці, Де на березовій дошці бог водяний Відпливає в минуле. Божку, який ти слухняний воді спорожнілій, Який ти здрібнілий, що й сам себе котиш. О, яка втіха в великості нашій! Вищі за тебе, важчі за тебе, Бо угрузаєм не тільки в землю – […]...
- Павло Тичина – Одчиняйте двері (АНАЛІЗ) Аналіз вірша Мотив вірша “Одчиняйте двері” – ставлення ліричного героя до кривавого монстра революції як до власної нареченої: Одчиняйте двері – Наречена йде Одчиняйте двері Голуба блакить! Очі, серце і хорали Стали, Ждуть… Одчинились двері – Всі шляхи в крові! Незриданими сльозами Тьмами Дощ… Заклик-рефрен “Одчинити двері” вказує на пристрасне бажання, прагнення, прийняття, сильну потребу, […]...
- Алла Жабокрик – Твій голос Твій голос Твій голос тепер мені сниться Від нього потрібно ховатися так Як від сонця ховають зіниці. Твій голос Твій голос мене убиває Ламає/ судомить/ шмагає/ зжерає Твій голос. А скільки ж у ньому прозріння! Твій голос – моє божевілля І я віддала би усе щоб щодня Сходити з розуму (бо ж то фігня) Нащо […]...
- Павло Мовчан – “Кульбабо пам’яті, таке зелене поле… “ Кульбабо пам’яті, таке зелене поле, Так широко, аж боляче мені. Мов ртуті стовп, піднявсь по губи голос, Аби здмухнуть пушинки мовчазні. О земле, прорости! Переіржавиш крицю, Сніг перемелеш, кістя перетлиш – І виростеш високою горою, Щоб на людину глянути з узвиш… Рухливий вузол, сплетені волокна, Крейдяна грудка, що ввібрала тінь, Листок свічада безнадійно зжовклий, Що […]...
- Павло Мовчан – “Вуста, переповнені подихом, мовкнуть… “ Вуста, переповнені подихом, мовкнуть, Бо сонячна нитка пронизує бік, І кров витискає зіржавілу голку, Що ходить по жилах цілісінький вік. Снується та нитка від вчора до нині, Прожив непомітно її довжину, І кров нанизав по одненькій краплині На сонячну нитку, немов на струну. При дверях твоїх уляглися колеса, Якими обміряв життя широчінь, І пройдені простори, […]...
- Павло Мовчан – “Сосни смолисті, вилиті з міді… “ Сосни смолисті, вилиті з міді, Струшують глицю на латаний сніг; Трусять, аби заперечить безсліддя І перекреслити білий поріг… Та й задля чого гнатися в небо, Зміцнювать стовбур, тінь кружелять, Ой безсокира згубо, не треба Кістя точити, серце пилять. З пучок у мене капле живиця, Липнуть долоні до теплих ще пліч. Глибше та глибше в’їдається криця, […]...
- Твір-відгук на новелу “Три зозулі з поклоном” Твір-відгук на новелу “Три зозулі з поклоном” Багато творів написано про велике людське почуття – кохання. Не є винятком і творчість Григора Тютюнника. Символічним втіленням добра, людяності, мудрості постають герої новели Григора Тютюнника ” Три зозулі з поклоном “. Цей трагічний, щемливо ліричний твір має присвяту: “Любові Всевишній присвячується”. Епітет “Всевишній”, який в українській мові […]...
- Сенс назви новели Г. Тютюнника “Три зозулі з поклоном” Сенс назви новели Г. Тютюнника “Три зозулі з поклоном” Символічним втіленням добра, людяності, мудрості постають герої новели Григора Тютюнника “Три зозулі з поклоном”. Цей трагічний, щемливо ліричний твір має присвяту: “Любові Всевишній присвячується”. Епітет “Всевишній”, який в українській мові вживається лише у сполученні зі словом Бог, підкреслює велич найбільшого людського почуття – кохання. Золотоволоса Марфа […]...
- Павло Мовчан – “Сосновий шум, дрімливий, колихливий… “ А я у гай ходила… П. Тичина Сосновий шум, дрімливий, колихливий, Мов запевняв: хто слуха, той щасливий, Бо нуриться свідомість у глибінь, Де, мов листок, торішня плава тінь, Зозулею забута в перельоті, І пахне м’ята забуттям в дрімоті. Але крізь шум просочувався дзвін… Він колами низавсь з усіх сторін І, визволивши серце з окуття, Нагадував […]...
- Історія створення новели “Три зозулі з поклоном” Історія створення новели “Три зозулі з поклоном” Новела ” Три зозулі з поклоном ” чи не найглибше з усіх творів віддзеркалює внутрішній світ Григора Тютюнника, його світобачення. Підсвідомо до її написання він прямував усе своє попереднє життя. А поштовхом послужила, здавалось би, незначна подія: у 1976 р. до Ірпінського будинку творчості завітав сліпий бандурист. Серед […]...
- Павло Мовчан – Сторінки одного поля Пронизлива земля, роздряпана, як рана, На кожен штик лопати розпачливо кричить: Гортаю поле я, бо прагну переглянуть, Ким писане і як Окличне слово “жить!”. До кістя докопавсь, до черепків кривавих, До золотих пластин, до трухлого меча, До каменя, яким убитий був ще Авель, – Неначе отвір вглиб – чорніє він в очах… І кожен шар […]...
- Павло Мовчан – Зима поета Пам’яті П. Тичини Відчиняються двері: білих птиць білий вир; В тебе птиці сидять на руках і на віях; Білопташшя ув очі тобі хтось навіяв, – Як воно розшугалось довкруж голови! Примостився край столу… а птиці із рук, На краєчку зажури… а птиці додолу. Сам стаєш білим птахом, і криляний рух Переходить в круте лопотіння поволі. […]...
- Павло Мовчан – “Волосся скрипки, наче хміль… “ Волосся скрипки, наче хміль, Оповило – не відпускає, То білоцвітна заметіль Мене діткнулася руками, Кущем шипшини – в сповитті Ожини дикої гінкої, Що не дає мені в житті Ані хвилини промивної. Настирні струни обгорнули Галуззя випростаних рук; І скрапував, як плач зозулі, У синю тишу теплий звук. Ожинний жур, іржа ожинна Зрожевили тужаву цвіть, І […]...
- Павло Мовчан – Колискова Озираюся: день стертий з пам’яті… Чисто… І стискається тіло, і нуриться в ніч. Страх мов шашіль в тобі. Голос стиснувсь. Випрядається певність, світло котиться пріч. І нема опертя: вовківня та провали, Западаєш в пітьму… А чи виринеш? Ні! І по щілинах тонко ворушаться жала – Чути дотики їхні скупі, крижані. Лише слух тебе й в’яже […]...
- Микола Руденко – Голос трав Після стін, котрі пам’ять обтяжують, наче Гніт пекельний, що здавлює дух, Скільки ніжності в мене до тебе, будяче, І до тебе, вульгарний лопух. І до тебе, спориш. І до тебе, кропиво. Ніби всі ви – найближча рідня. Разом з вами до мене вертається диво – Щедра спека донецького дня. І південних степів невибаглива парість, Що […]...
- Павло Мовчан – Бузина Березовий вітер, березовий дим, і березовий запах, І небо березове видко в пташиних накрапах, – Насіння бісівське кружляє, звістує негоду, І гай гайвороний аж душу холодить, І сонячний зайчик, зірвавшись з сокирного леза, Летить, проминаючи чисті берези. Чого ж так незатишно? Мабуть, ти став бузиною І знаєш, що з коренем вирвуть весною, То й никаєш, […]...
- Павло Мовчан – Звертання до коханої Озирнись, за тобою березові крила вогніють, Небо йде слідкома, озирнися, Маріє… Віє холодом м’ята, щоб дихалось ширше, Видно край непочатий з лункого узвишшя. Озирнись на заблуку, що втратив минуле. Ой Марієчко, в нього на пальцях сидить по зозулі – Кують вони, кличуть, просторять куванням благання, Щоб ти повернулась, Маріє, коханням з вигнання. Солом’яний шлях пом’якшить […]...
- Павло Мовчан – Окремішність Все в світі спільне… спільний час… Я ж маю лише голос особистий… Нічого не привласнив про запас, Лише тебе, любове, я примислив. І шепотів, і думав: ти – моя… Ввібрав тебе у зір, вдихнув в легені, Ти ж, як вода весняна з ручая, Зміливши душу, витекла із мене. Навіть печаль належить не мені, А тільки […]...
- Ірина Лахоцька – Коли сонце зачинить двері Коли сонце зачинить двері І почнеться сезон дощів, Я відточу свою майстерність Грати нотами чистих слів. Я свою заколишу тугу, Переллю всі дива в слова. Як заїхати в душу плугом, То і будуть колись жнива. То і буде ще що зібрати І заколе в душі стерня, Як посипляться слів дукати В перипетіях мого дня. Коли […]...
- Павло Мовчан – “І день навстежень, і очі – розкриті на безмір… “ І день навстежень, і очі – Розкриті на безмір… Були ж ми, були, ой, як світ, широчезні. І в злеті крильми черкали об стелю, І в пам’ять вростала саманна оселя. Тепер, як одвірки – вузькі, клинцюваті, Не пройде крізь нас ані тин, ані хата. Як вушко у голці – ледь світиться око, Щоб свідчить щомиті […]...
- Павло Мовчан – “Соловейку маленький… “ (З циклу “Золоті ключі”) – Соловейку маленький, Чом твій голос тоненький? – А тому, що ніч така, Як безодня – глибока. Та мій голос без жалю, Я співаю, не квилю… – Соловейку, соловій, Ніби голка, голос твій, Протягнув крізь груди нить, Але серце не болить… – Серце, серденько моє, Ткнуте голки гострієм, Чом ти каменем […]...
- Павло Мовчан – Відтворюваність В захваті літньому крила блаженні Срібло вихлюпують з світлих дзеркал, І розвивався голос зелений, Ніби сам янгол мене покликав. І озираєшся: тут я! У полі! Зором суцільним і слухом вже став, Мов рознизалися обрійні кола І позосталась одна висота. Лопнула плівка, що об’єм тримала: Ти розповсюдивсь, і світ розволіксь, Розпорошилися крові корали, Зелень зі світлом […]...
- Павло Мовчан – Роздуми Час хутра минув, проступаюча зелень На повсті густішає, ширша щодня, Крильми одкидав перелітний метелик, Немов свою тінь на землі обганяв. Під вигином неба душа прямостійна Навшпиньки стає, аби хмари сягнуть, І вітру степлілого хвиля олійна Лягає на плечі, щоб постать зігнуть. На новому колі, на тім узвороті Не можу збагнути нічого про час: Це грудочка […]...
- Григір Тютюнник – Три зозулі з поклоном (Скорочений переказ, дуже стисло) Григір Тютюнник Три зозулі з поклоном (Скорочений переказ, дуже стисло) Любові всевишній присвячується Повертаючись додому, хлопець помічає, що сусідка Марфа Яркова щось дуже пильно його розглядає. Мати пояснює, що Марфа любила його батька, а він на нього схожий. Потім мати згадує, що Марфа завжди першою відчувала, коли від тата має прийти лист, бігла до пошти […]...
- Павло Мовчан – “У попелі білім, в руйновищах білого царства… “ У попелі білім, в руйновищах білого царства, Немов погорільці, дерева зчорнілі стоять, І п’яний іде, по черзі вітається: “Здрастє”, – Частуючи щедро книшами дерева підряд. Він дійде до хати, якої давно не існує, І знайде у попелі синій гартований ніж, І сині вудела, які позостались від збруї, Вогнем пожолоблений згаслий леміш. І, взявши вуглинку, повітря, […]...
- Павло Мовчан – За мотивами “Ворона” Едгара По Переінакшив все минуле: Тепер тебе там не було. Був гайворон замість зозулі, Та й то лише з одним крилом. Був степ, напоєний вітрами, І спис, засторчений в блакить,- І нас вже не було між нами, Була якась тривала мить… – Стривай… Але ж було минуле! – Був гайворон… і степ… і спис… То тебе доля, […]...
- Павло Мовчан – “Мов на наріжнику святині… “ Мов на наріжнику святині, Стояв нетямкуватий сніг На камені – чекав хвилини, Щоб впасти сатані до ніг. Його ніхто вже не підтрима, Крил не підставить, не зведе – Бо падають фортечні зими, А мої судини незримо Всотали відвологий день… І, перехнябившись, над шляхом, Хилюсь… ще хвиля – упаду, Літає замість птахи бляха І розтинає плоть […]...
Світ ловив мене та не спіймав.