Павло Мовчан – Гранат (східні мотиви)

Related posts:

1. Павло Мовчан – “Водою мед розбавлений в тарілці… “ Водою мед розбавлений в тарілці Ледве жовтів, принаджуючи ос; Листок медвяний хилитавсь на гілці, Мов від біди застерігав когось… Злипалися від солоду повіки, І пучки прилипали до стола, Мов прагнув сам приклеїтись навіки До світлого й прощального тепла. Воно ж, мов тінь, поволі відступало, А його місце смуток посідав, І з болем віддирав ти кожен […]...
2. Павло Мовчан – “Пресвітлий-світлий день. Із дива кам’яніє… “ Пресвітлий-світлий день. Із дива кам’яніє, Судомлячи гілки, розчахнута верба, І срібний літачок у небі ледве мріє, І ковза синя тінь по сонячних горбах. По сонячній струні, по променю тонкому Зісковзує униз не пташка, а сльоза. Мов хтось сплакнув було на радість в світі тому, І покотилась вниз запалена сльоза. На шибці товща скло від краплі. […]...
3. Павло Мовчан – Пам’ять Бігке, розкотисте, знайоме, Як порошина ув огромі, Мелькоче зрушений обліг – Невпинний біг… Життя – знайоме… Так ніби деревом тут був, І листям всю блакить промацав, Що чув, що бачив – не забув, На все поклав карби означень. По перевтіленні – рубці Настовбурні зберіг на тілі. Іржаві кулі в кулаці, На шиї зашморги зотлілі. Дірчастий […]...
4. Павло Мовчан – “Розпущено на волокно… “ Розпущено на волокно Заткану в луки синю річку; І розплелась у небі знов Від літака срібляста стрічка. Віск талий руку обігрів, Розлившись по долоні, І стверднув золотий горіх На щедрім многосонні. На гілці ніжність запеклась На краплю соковиту, Немов роса, ввібрався час В шорстку гранітну плиту. Вже й стежку стоптано до тла Ногами басовито, І […]...
5. Павло Мовчан – Материнська сльоза З твоїх очей хтось викотив сльозу І далі, далі у печаль пекучу, Мов кулю світла по шляхах трясучих, Незримі руки тихо покотили. В сльозі гуляє світу карусель, Жбурля дерева відцентрова сила, І дикі гуси журно голосили, В сльозі ламаючи свої бурхливі крила. Кружляли очі у сльозі терпкій І блиск зубів, загорнутий у сміх. На дно […]...
6. Павло Мовчан – Малюнок на вікні Мороз спогадує І на моїм вікні Рослинний світ епохи неоліту Відтворює. Галузка до листка І стовбур до коріння. Ростуть ліси опішньо, Ніби думи, І невловиме їхнє зачинання. Так творяться планети: Таємнощі творіння незбагненні. Як туск, Як радість, – Ні запаху, ні кольору нема, Як голос, – Виймаєш, наче шаблю із піхов, Лиш відчуваєш рух, Ну, […]...
7. Павло Мовчан – Втілення болю В подорожню вічність, куди думка лине, Але назад ніколи не верта, Перетікають тільки порожнини І зостається праху вагота… Горщок розсипавсь, та ідея форми Висить в повітрі, виповнена вщерть Безвічним змістом… і кругліють жорна, Готові розмолоти час на смерть. Каганчик з гільзи, полотняна торба І ложка захалявна, погрібна, Щоб коливо по смертних плюндрах сьорбать… Та нижче […]...
8. Павло Мовчан – Шипшини кущ Все висохло, все одмінилось в глину. Улігся порох літній на стежині. У камінців посохли корінці, Сухий ручай запікся на щоці. І тінь руда, мов курявна ганчірка, Волочиться онучею з узгірка. Все вижухло, аж навіть погляд в’яне… Колись тут, кажуть, був намет султана. Його сушив тоді, напевно, нуд, Як і мене, самітного, отут, Де стала швидко […]...
9. Павло Мовчан – день запилення сосон Так довго тривав цей прояснений день, День зміщення часу, запилення сосон, Який був можливий отут – більш ніде, День сонця й вітрів безголосих. І буйволи в річці, немов валуни, Чорніли, бурунячи воду. І сходив чабан на поріг кам’яний, Немовби долав перешкоду… І тіло моє, горілиць на піску Простерте, – пилком покривалось, І слухало спиною землю […]...
10. Павло Мовчан – “Ще вчора заглядав, як в сховок, до гнізда… “ Ще вчора заглядав, як в сховок, до гнізда, І бачив щілин шість, шість отворів жаждливих, Зозуля перелітна вже з голосу спада, І зелен-світ постав сьогодні, наче диво… Спустошилось гніздо, і ти немов збіднів, Бо ж до колишніх втрат щось нове додалося, Виходить, збагатів: додав до інших днів І листя, пташенят і… все, що віднялося… Та […]...
11. Павло Мовчан – “Біло-рожеве на синьому тане… “ Біло-рожеве на синьому тане І розмиває віт чорноту. Вростки айви, мов розтулені рани, У забутті п’ятикутно цвітуть. Рани весняні бджоли лікують, Біль замовляючи гудом своїм. Біла пелюстка у синю півкулю Пада й сколихує приспаний грім. Раптом свідомість моя сколихнулась, Чад вдарив в ніздрі, І висотавсь дим. Камінь розпечений в чорну півкулю Падав, і ти западавсь […]...
12. Павло Мовчан – Гуцульський малюнок День наваливсь: Під тиском світла Повигинались вікна. День пхавсь У колибу, День натискав з усіх боків. І вже на сонячних канатах Балансували в світ смереки. Кинув я руки На Карпати І обіперся, І хилитнулася земля замерзла, – Обсунулась, мов спогад, враз Говерла. А праліс виставив у світ Пенькові жерла. І день дзвенить, як дзвін при […]...
13. Павло Мовчан – “дорого, доріженько з отчого краю… “ Дорого, доріженько з отчого краю, Завіяна снігом, що й сліду немає… Торохнеш бідою, зведешся стовпом, Зітхнеш під п’ятою скрипучим мостом. Домівко далека в улогах снігів, Де дим, як лелека, що в леті зчорнів, Зронивши пір’їну, летить у світи, – І гони прожиті вінчають хрести… Віддалений долею, безліччю днів, Не дим і не голос, а спогад […]...
14. Павло Мовчан – “Голос, наче пожухлий листок… “ Голос, наче пожухлий листок, Кружеляючи, впав на лужок, А за ним, а за ним в дві руки Навперейми біжать дітваки. Безголосий біжить вороний Уздовж стежки, баскої струни. А за ним – то не порох, а дим, Біг його – молодий, молодим… Навздогони за тим втікачем Вибігає сльоза із очей, І простерта рука доганя Розтривожену квітку […]...
15. Павло Мовчан – Зима поета Пам’яті П. Тичини Відчиняються двері: білих птиць білий вир; В тебе птиці сидять на руках і на віях; Білопташшя ув очі тобі хтось навіяв, – Як воно розшугалось довкруж голови! Примостився край столу… а птиці із рук, На краєчку зажури… а птиці додолу. Сам стаєш білим птахом, і криляний рух Переходить в круте лопотіння поволі. […]...
16. Павло Мовчан – Відвідини Тут про мій вік все свідчило нещадно: Дуплом – верба, що я її садив, Похилий тин – паліччям недоладдя, А грядка – сухостоєм лободи… – Це ти, Павло? – спитав шкільний товариш.- Як ти змінивсь – насилу упізнав… – Хіба ж це я? де мої злитки жару, Де ті скарби, що все життя збирав? Де […]...
17. Павло Мовчан – Що ви знайшли на небесних купинах? Хвилею зору небо схитнулось, Східності хмари збігали униз. Прогуркотіло, мов бочка, минуле, Ти ж при падінні на мить зупинивсь. Там на горі, де громи дозрівають, Скрапують в небо вишні рясні, Крізь намальовану браму до раю Страдницькі видно обличчя мені… Колір земний, а з очей б’ють джерельця, В борознах зморщок запіксь чорнозем,- Мов на монетах, образ […]...
18. Павло Мовчан – Єдине Єдиний простір, що на все життя, Єдиний світ, який ти іменуєш; Збігається в єдине почуття Любов і зненавидь, що у тобі нуртують. Кров глибшає, хоч гостроребрий світ Впивається в ростучу оболонку, Збіга сльоза, затягуючи слід, Немов мороз димучу ополонку. Поглиблюється пам’яті кристал, Заламлюючи пройдене минуле, Єдине слово тихне на вустах, Немов бджола, що поверта у […]...
19. Павло Мовчан – На захист дерева Щемить в душі та зрубана сосниця, Кигиче їй бездомна синя птиця, Прив’ялий запах вітру не втіша: Болить душа! Сльоза не поспіша – Прижурена Ледь мерехтить скраєчку, У ній відбились Стовбура кілечки, Кілечко сонця і гнізда кружальце, І п’ятеро пташат, що виросли на пальцях. Болить мені моя неповнота, Став на пеньок, та це не висота, Пита […]...
20. Павло Мовчан – “Крилом балкона піднятий угору… “ Крилом балкона піднятий угору Ширяв над тілом захмелілий дух. Магнітна прірва, де ряхтіли зорі, Вповільнивши, остуджувала рух. Яке сирітство, несумірне з світом! Яке зухвальство розумом збагнуть Зміст зореносних віковічних літер, Космічну сталість і безмежжя суть… Ні. Не для нас ці письмена писались; Лякливий зір в безодню не пірна, Бо знаджують його земні провали, І він […]...
21. Павло Мовчан – Біля ставка Одмучена холодна ніжність Води в осмерклому ставку. Померхлий камінь, мов наріжник, Зануривсь в куряву сипку. Ой не смути мойого серця Сухим знесиленим стеблом. Присохлий усміх з губ зітерся, Тінь облямовує чоло. У дзеркалі камінчик ойкнув І чорні персні рознизав, І розпустилась на волокна По оці золота сльоза… Чи, може, погляд прохолонув, Чи згадку я нахолодив: […]...
22. Павло Мовчан – Мікеланджело Ну що йому та різьблена печаль, Студений мрамур, Як вода в криниці, Вилискує, цямрований в очах, Овально входить в здвоєні зіниці. … Стегно. Коліно. Випукле плече. Шліфоване аж до спокуси лоно, Куточки губ, в які не затече Ані відраза, ні сльоза солона. Похітливо розлігшись на весь зріст, Повітря проломивши гіркувате, В об’ємі сну замкнувши вічний […]...
23. Павло Мовчан – Ідилія Тонка, як волосінь, співка осіння барва І обриси плавкі розкрилених пташин; І літо залиша на виногронах карби, Проміння запада до самих серцевин. І рукавчаста тінь стоїть на перехресті – Хто відцуравсь її при перших холодах? Чому, чому мені ліг, наче знак на честі, До тебе дальній шлях? До бубки потовчу весь виноград в давилі, А […]...
24. Павло Мовчан – “Загнуздані… “ Загнуздані Крижасті ясени Дрижать і рвуть гнуздечки вітру. День вкопаний. По щиколотки в землю. Верба, мов день, Обчухрана, ребриста, Прорвалась З-під землі. І вороння, Мов залишки землі, На сухожиллі віт Підстрибує. День вкопаний. І наче вершники міфічні, Стрибає вороння І б’є під боки Обчухрану вербу крильми. Відкинувши кору На верболіз хилкий, Верба буравить небо. І […]...
25. Павло Мовчан – “Я берег побачив на спаді туману… “ Я берег побачив на спаді туману, Зозулю почув, що кувала свій жаль, Відчув, як поволеньки літечко тане, Збагнув, як поволі снується печаль. Я поклик почув, що впотужнивсь відлунням: – О любий, о серце болюче моє… – І слух облягало мовчання отруйне, А погук той серце колов гострієм. Я постать угледів на хвилі туману, На зрості […]...
26. Павло Мовчан – Сліди Вийшов – дорога гуляє сама по собі, Перепочивши при ярій вербі, В землю пустивши мичку коріння, Щоб запастися довгим терпінням. Глянув: дорога струмує піском, Не перейняти її батіжком – З яру на гірку, з шпилю в ярок Віється весело пилу клубок. Віжки прядив’яні туго бринять, Грузне у порох дороги печать: Рівну дорогу копито горбатить, Котиться […]...
27. Павло Мовчан – Роздвоєння стебла Мов соком рослина, я повен тобою, Іменням твоїм запечатано губи, Та зайва сльоза переломить надвоє, Бо надмір тебе – неминуча погуба… Ні дням, ні словам я твоїм неспівмірен, Зоставсь навіть усміх за межами тіла, Так ніби із рук твоїх випав допіру: Бо слідом ступаю непевно й невміло… Торкнувшись порога, кажу йому: “Здрастуй!” В розсохлім повітрі […]...
28. Павло Мовчан – “Удощи цю прісну землю, удощи… “ Удощи цю прісну землю, удощи, Заручи мені ще долю, заручи… Мабуть, тут оленяча тропа, На ній камінь-світочолець міцно спав… І спіткнулась ти, розхлюпавши вино, – Удощило тільки грудочку воно. Й зав’язалась, розточилася лоза, Підпалила личко злякана сльоза. Ой ти, лишенько, до чого воно все, І куди рука горнятонько несе? Чи ж не краще вигнуть перснем […]...
29. Павло Мовчан – Осіння пам’ять Запорошене око сльоза омиває, Схолонають ліси, і листочок листка доганяє, І повзуча трава завмирає, наїживши спину, Щоб ухутрити плечі тобі соболино. Ніби іскра – папір – порошина пекуча Пропалила весь світ – чорна дірка зія, Отвір ширша – для ширших сполучень Продувається пам’ять твоя… Та у звивині мізку – тернина – Гострий спогад, урослий цвяшок: […]...
30. Павло Мовчан – “Земле моя, двоєдина в житті і загині… “ Земле моя, двоєдина в житті і загині, Сьома зоря уже від’ясніла у річці, Де на березовій дошці бог водяний Відпливає в минуле. Божку, який ти слухняний воді спорожнілій, Який ти здрібнілий, що й сам себе котиш. О, яка втіха в великості нашій! Вищі за тебе, важчі за тебе, Бо угрузаєм не тільки в землю – […]...
31. Павло Мовчан – Старокиївський триптих Віси сам, як могу сказати всіх книг Подобнаа, уне ми, і тобі полезнаа, Еже от того божественаго и святого Манастиря Печерськаго відеанаа и Слишаннаа от многих мало сказати. Писав дьячок Нестерец с Сокалья, міський син Лукьянов. (Києво-Печерський патерик, 1113) 1. Ніч смутку на стінах печерних намул полишила І списаний аркуш дотла спопелила. Дмухнув вітерець, лиш […]...
32. Павло Мовчан – “І день навстежень, і очі – розкриті на безмір… “ І день навстежень, і очі – Розкриті на безмір… Були ж ми, були, ой, як світ, широчезні. І в злеті крильми черкали об стелю, І в пам’ять вростала саманна оселя. Тепер, як одвірки – вузькі, клинцюваті, Не пройде крізь нас ані тин, ані хата. Як вушко у голці – ледь світиться око, Щоб свідчить щомиті […]...
33. Павло Мовчан – диптих 1. Рубці Мене зганьбили – серце аж пече, І гостролезе слово під плече Ввігналось – під лопатку по колодку, І ближче підступились до очей Бетонний стовп і тінь його коротка… І сажею чорнів навколо сніг, І рубцювались порізи доріг Не на снігу, а ніби на зіницях, Бо я очей заплющити не міг І думав, що […]...
34. Павло Мовчан – Ідоли (поема) 1. Був ріг наповнений вином, І триголовий ідол п’яний Поставив ногу дерев’яну На довгий промінь, що мечем Лежав рішуче між речей. А день котився валуном, Вминаючи у ситу землю Зелені хвилі сонних трав, І творив річище дніпра. Двома рядами йшли древляни, А жрець на білому коні Стелив на створеному дні Блакитне полум’я. І лив, І […]...
35. Павло Мовчан – Вогонь 1. Вогонь лизав солодкі корінці І важко дихав на телячу шкіру. І золотив розпечені кінці, В дим обертав єгипетський папірус. Волав, обпікши груди, Гільгамеш, І лопалися глиняні таблиці. -Енкіду, не лякайся цих пожеж, Це під склепінням лопотять жар-птиці. Вогонь безвічний, крадений в богів… Його загнали в капсули та кулі… Він рветься, і виходить з берегів, […]...
36. Павло Мовчан – Сліди на піску (Цикл) 1. Малиновий лікер і сутінь малинова… І є лише “тепер” на всю світобудову. Є ти, та є пісок, та хвиля крутогнута, Малиновий ковток – і все, усе забуто… В легенях зберегти б той солод муки й болю, Спинить життєвий триб й не жити вже ніколи… Бо далі, далі – нуд, а дні, як припиначки, Бо […]...
37. Павло Мовчан – Материк 1. Зірку крилом сколихнувши, відлинула чайка у сутінь, Стала чіткішою ламана лінія гір; І сколихнулись в уяві видіння забуті, Ніби імла перекинула встояний зір. Прямо з-під каменя виповзла хтива гадюка, Наче розпечений зігнутий дріт, І відчахнулись від пліч раптом руки, І захолов у жахітті двоногий граніт. І розповився холод важкої шинелі – Подих урвався, горло […]...
38. Павло Мовчан – Начерки до портрета Івана Франка (поема) Дмитру Павличку 1. Прихильний до тиші золочений явір Про полудень літній йому звістував, Та хмара зависла, червона краями, Хотіла, щоб швидше він в слові постав. Бо світ безіменний зливався в єдине, Недоткнутий думкою, скривджений весь, Відлунював розпач у кожній стеблині, І крикнув Іван через всю полонину: – Народе, ти в слові Тараса воскрес! Він наші […]...
39. Павло Мовчан – Відчай (поема) Першу сторінку рукопису 1972 року Було загублено у видавництві. З пам’яті автор відновити не може. 1. … чи в гронах наливних, Чи в пензлях перепалених (щоб відчай цей відліг)? Чи ж повернутись спиною До світу і чекать, Як крапля – ягодиною – Скривавіє в руках… Відлунок округлявіє (чи золотий горіх?), І раптом забіліє На Овера1 […]...
40. Павло Мовчан – Сон Лягав у спокої – прокинувсь у тривозі… І той вогонь, що тіло п’ятнував, Палив нутро… Я на щоці чув сльози… Напевне, плакав, а чому – не знав… Крізь штори світло рівно струмувало, Годинника вихоплюючи з тьми, І кожна стрілка, піднята, мов палець, Здавалась застереженням німим. Спинився час? Чи серце зупинялось? Не міг я навіть пальцем […]...