Павло Мовчан – “І, посміхаючись, мов танув… “

Related posts:

1. Павло Мовчан – дводільність Однодільний і світ – Так чому в роздвоєнстві дні минають, Між долонями сосна нестримно росте, Захват криком вуста розтискає – Затікає повітря густе?.. Так навіщо жалю завдавати? – Довжить ніч і скорочувать день, І виходить на пруг, як на страту – Бракне голосу й слів для пісень… Кисень видихав – свічка ж палає… Стовбур товща, […]...
2. Павло Мовчан – “Що попереду жде нас?..” Що попереду жде нас? Попереду жде… Чи не те, що й позаду? Гнізда в кронах горять, як лампади, Зеленіє вода, Від тепла зеленіє вона чи від часу? І в джерела впада, розділившись на струмені, масло, І жене протитічно до витоків сила потоку, Тисне сила земна, підіймаючи стовбуром соки. Підіймається вгору минуле і думку галузить, І […]...
3. Павло Мовчан – “Все знаджує мене: повітря забагато… “ Все знаджує мене: повітря забагато – Легені роз’їда, рамена прихиля, Громадно зависа, щоб втиснути, впечатать В повітря весняне, у скаменілий шлях. Земля, немов плита, на ноги знизу тисне, Щохвилі важча плоть, вповільнюється крок, І пада хмара вниз, мов камінь, прямовисно, І входить в кров пісок… Немає способу на захист чи заруку: Дерева, наче мур, оточують […]...
4. Павло Мовчан – Марія Ти – доле моя у країні живих. І пристання. Знемігся язик мій щомиті тебе покликать: Для ймення твойого я випив повітря останнє, Для з’яви тебе в уяві моїй – вже повіки тремтять… Мов лопнула куля – світ збігся і стиснув довкола… Та, наче мачина, ти ходиш по жилах в мені, Розтулюю губи, холонучи в смолах, […]...
5. Павло Мовчан – “Водою мед розбавлений в тарілці… “ Водою мед розбавлений в тарілці Ледве жовтів, принаджуючи ос; Листок медвяний хилитавсь на гілці, Мов від біди застерігав когось… Злипалися від солоду повіки, І пучки прилипали до стола, Мов прагнув сам приклеїтись навіки До світлого й прощального тепла. Воно ж, мов тінь, поволі відступало, А його місце смуток посідав, І з болем віддирав ти кожен […]...
6. Павло Мовчан – “Твоє персидське око, мов графіт… “ Твоє персидське око, мов графіт, Розлінувало вицвілий вже світ. Від краплі меду враз задухмяніло, Наче стільник, моє вощане тіло. Лик проступив нерукотворний… Спаса На полотні повітря, на стіні, Немов бджола, на дні густого часу Заворушився спогад у мені. І спільним подихом задихали легені, А погляд твій занурювавсь у мене Колючим світлом, звуком дротяним, Пришпилюючи щільно […]...
7. Павло Мовчан – Компенсації Горить на вітрі жаром Калина край вікна, Крізь ополонку в хмарах – Блакитна глибина Просвічує, як очі У неньки на лиці. Повітря аж струмкоче – Прозорі пухирці Все тіло обліпили, Занурене в блакить. Всі смутки відлетіли. І необтяжно жить. Легенько відштовхнешся – Спливеш і хмар сягнеш, І все небесне плесо За мить перепливеш… Проте одноманітно-блакитно […]...
8. Павло Мовчан – Вихід (“Слідком за тобою… “) Слідком за тобою і дзеркало вийшло із рами, І світло втяглося у крапку і зникло – нема… Лиш дихає холод з квадратної ями, Немов у розбите вікно проломилася чорна зима. І знав я, що яма – це межі моєї журоти… Колись осягав я у захваті межі утіх. А нині, а нині – мороз видихаю із […]...
9. Павло Мовчан – На пасовиську Спалахує останнім соком зелень, Так наче хоче очі задобрить Облудним світлом, полиском сталевим, Що іскравіє, міниться щомить. То бризне враз, то нагло відвологне, То пронесе метеликів разок, Аби не чули, як дерева стогнуть, Зронивши з себе ще один листок. Вразливе все, що тіло, що стеблина, І біль один, бо час один на всіх. І мов […]...
10. Павло Мовчан – “Спливає цегла в глинища з соборів… “ Спливає цегла в глинища з соборів, Та тінь хреста літає нерозтанно, І погляд підіймається угору, Де клен росте розпачливо на бані. Ти нас відкинувсь? Ми тебе – зреклися? Вінча безглуздя храмова руїна. Зливаються у нуль цегляні числа,- Ми ще живі, та мертва вже країна… Вростає корінь в помисли високі, З руїни духу випиває силу; Собор […]...
11. Павло Мовчан – Грамота За мене й окрім мене, В мені та поза мною Хтось рішення приймав, відверто нотував То тінню по стіні, то по мені стіною, То розчином вапна, то фарбою густою, – Новіла на губах обручка золота… Досвідчений мій зір ошуканий був знову Зеленкою листків, яскравістю вапна: На пам’ять вивчив я усю світлобудову, Та фарба відкривалась у […]...
12. Павло Мовчан – Подвійна експозиція Бентежачи тремтить З-поза повітря все снується І випинає слух дугою Немов стосується це ще к о г о с ь в мені Безособового Але ні зойко-стогонів Лиш струмування тиші В якій то згусне сніг до маски пожиттєвої То розповзеться марлею І губи вгадуєш по віддиху Який вміщає лише слово Бог За що такі випроби Чим […]...
13. Павло Мовчан – Колискова Озираюся: день стертий з пам’яті… Чисто… І стискається тіло, і нуриться в ніч. Страх мов шашіль в тобі. Голос стиснувсь. Випрядається певність, світло котиться пріч. І нема опертя: вовківня та провали, Западаєш в пітьму… А чи виринеш? Ні! І по щілинах тонко ворушаться жала – Чути дотики їхні скупі, крижані. Лише слух тебе й в’яже […]...
14. Павло Мовчан – Єдине Єдиний простір, що на все життя, Єдиний світ, який ти іменуєш; Збігається в єдине почуття Любов і зненавидь, що у тобі нуртують. Кров глибшає, хоч гостроребрий світ Впивається в ростучу оболонку, Збіга сльоза, затягуючи слід, Немов мороз димучу ополонку. Поглиблюється пам’яті кристал, Заламлюючи пройдене минуле, Єдине слово тихне на вустах, Немов бджола, що поверта у […]...
15. Павло Мовчан – “Життя будується у плоті… “ Життя будується у плоті, В думках росте, В словах мудріша, І кожен звук солодкий в роті Щодня від захвату кругліша… Проте на все є своя міра – З переситу і втіха кисне… Рубцями вивернувши шкіру, Час виявля сумління чисте. Допоки вм’ятини повітря Заповнюєш ти воском м’язів, Твоя душа блука сирітно І спотикається щоразу… Отож розваж, […]...
16. Павло Мовчан – Ім’я І суцвіть, і пилок, і срібна труш Гуляли вихором і порошились в хату, Де дзвінко так лупало обіуш Ім’я твоє гірке, немов прокляття. І по складах годинник на стіні Ділив його, повторюючи всоте, І, мов бджола у склянці, у мені Воно гуло і радісно, й скорботно. – Невже ж це ти, Марієчко, невже? – Кажу, […]...
17. Павло Мовчан – дощ Не дощ, – а кінь. Гнуздечки брязкотять, То чалий кінь Чвалає темним містом І гречно клонить голову додолу, То сонний Сон вертає вже додому, Гнуздечки срібні випустив із рук. Волочаться… І тільки: дзвінь та дзвінь, – Хтось часто так частує тишу. І зупинився сивий кінь, Лиш чути – Сон спокійно дише, Наморений за довгу ніч…...
18. Павло Мовчан – Сіль (З циклу “Відлуння війни”) Повноголоса, наче води, Колись була, кохана, й ти; В очах світивсь широкий подив, Вуста не знали гіркоти. Що ж сталось – звідки стільки солі На віях і на язиці? Роз’їдений уже і голос, І замість хліба – сіль в руці. Хто нам розважив дні і ночі: Це уломив, те – доточив? […]...
19. Павло Мовчан – “Густіша обрій, сніг синіє… “ Густіша обрій, сніг синіє, Вільшина німо сім’я сіє, Вода тече, немов не вміє, Тонкий торкаючи льодок, І чистий погляд вечоріє Від злагоди і від думок. А крила гонять холодок На ще проріджений гайок, І ледве зримий літачок У небі смужкою синіє. О невимовна ліпота, Зникать в тобі, а не питать: Звідкіль у роті гіркота, Якщо […]...
20. Павло Мовчан – “У попелі білім, в руйновищах білого царства… “ У попелі білім, в руйновищах білого царства, Немов погорільці, дерева зчорнілі стоять, І п’яний іде, по черзі вітається: “Здрастє”, – Частуючи щедро книшами дерева підряд. Він дійде до хати, якої давно не існує, І знайде у попелі синій гартований ніж, І сині вудела, які позостались від збруї, Вогнем пожолоблений згаслий леміш. І, взявши вуглинку, повітря, […]...
21. Павло Мовчан – Золотий гребінець з Чортомлицького кургану Білі ребра дерев, чорнота стовбуриста, І пробоїни в кронах, щоб срібло цідить, – Натекло холодів, аж повітря прокисло, Лиш під віями в тебе осіла блакить. Хоч повіки примкнеш, але зір не спроможен Відтворити в тобі той малюнок лункий, Де у золоті трав воїн коней триножить, І грифон золотий золотіє віки… Кинь у степ гребінець – […]...
22. Павло Мовчан – З циклу “Перевтілення” 1. Струмуючий далекий часу гук Крізь оболонку вапняну кулясту Просочується – шовкопрядний звук Надійно тчеться, щоб тобі не впасти. Єднальна мить – снувальне волокно На кокон навивається сріблясто, У сповитку душа дріма давно І лет їй сниться широко, зірчасто. Крило прозоре розвиває шовк, Виборсується голос із тороччя, Між напівсфер, між білих лушпайок Лунає слово, сповнене […]...
23. Павло Мовчан – “Не навмання, а полем навпростець… “ Не навмання, а полем навпростець… Холодить щоки дощик-сіянець, І мокрий холод обнатужив плечі, А під ногами хлюпіт мокротечі. О чорноземле, тванна, глейкувата. Повітря у легенях так багато, Що, висмикнувши ноги, вознесусь, На тіло відвологле, наче вата, Цей дощ несе, важенний, наче брус. Спинюсь. Перепочину. Лиш хвилину. Мішу ногами босими багно. То борошенце горбить мені спину, […]...
24. Павло Мовчан – “На дзеркало води вже дише сизо холод… “ На дзеркало води вже дише сизо холод, Розмивчасто тремтять углиблі береги, І високо росте туману мур навколо, І подолать його не вистачить снаги. Шоломи копичок, нагускле верховіття… Над вінцями очей пливе підталий лід, І точать цвіркуни лунке одноманіття, І кажани крильми клинцюють темний світ. Мурується, росте туман під саме небо; Ув’язнена кричить десь пташка чи […]...
25. Павло Мовчан – Навіжений і цар (Уривок з поеми “Поріг”) Брехня возвеличує завжди звитяги, Вростають у губи тугі мундштуки, І тріскають сурми гарячі від спраги, А з них вилітають сухі вустюки… Обабіч воріт сурмачі захололи, Упершись очима в заобрійний мур, – Ось їде узвозом гранітний Микола, За ним охоронців та пахолків шнур. І бамкають дзвони: – Великий, Великий! – І юрмище […]...
26. Павло Мовчан – дубовий листок на снігу Залатано пам’ять, мов драну сорочку, Сніги зарівняли всі дати-рубці, І, ніби люстерко, торішній листочок Ти міцно затис у своїм кулаці. А в ньому окрайчик весни віддзеркаливсь, Осколок води та небесна блакить, І скрапують з шиї вишневі коралі, А поруч рука чоловіча тремтить. А крику ж немає – його вже не чути, Бо вийшов за межі […]...
27. Павло Мовчан – “Облудними словами заличкую… “ Облудними словами заличкую Життєві незугарності і страх: – Усе гаразд. І горя не існує. Душа окремо. І окремо прах. Не нарізно, а мов одне в одному, Живуть, як різнойменні близнюки: П’є тіло мед, а на душі – оскома, Бо різні вподобання та смаки. Що квапиться одна все надолужить, Меди допити, діток нащадить, То друга до […]...
28. Павло Мовчан – “Березо, мальована сіллю по шибці… “ Березо, мальована сіллю по шибці, В тобі лише очі і можуть гніздиться. Вершечком співка, марев’яно-прозора, Ти, ніби сорочку, іскинула кору – Вона біля стовбура зібгана тінню, І думка з мовчання, неначе з одіння, Звільнилась – лунка, прощавальна і гостра, Прошила навиліт посріблений простір. Ще тіло похмільне від любощів ночі, І світяться плечі твої непороччям, А […]...
29. Павло Мовчан – “Синиця в волоссі… “ Синиця в волоссі… А де ж їй гніздитись, скажи? Мороз перепалює ліс на вугілля, Повітря клинцюють лискучі сталеві ножі, Та прорізи враз засипаються сіллю. Скажи мені, друже, а де ж мені жить, У серці чиєму питати притулку? Вже обруч стискальний сталево дзвенить, Аж тіло, мов крига, потріскує лунко. Гадав, що приб’юся листком до стовпа А […]...
30. Павло Мовчан – Спростування Немов відкривсь очам назустріч лет метелика Протяжна радість затяглась рубцем Плівка повітряна відшарувалась геть І засвербіла роговиця: летючий хрест Зір розпанахує Та болем вже не відлунює душа А запах крові серця не ятрить Намотується тіло не твоє на траки Ще не в твою груднину рушничне око зазирає О-литво-по-топ-тана Печальна хмара оббілована до кровотечі На спадсонці […]...
31. Павло Мовчан – Заглиблення Чи від води, а чи від неба Так тягне холодом хмарин, Що глибше входить сам у себе, Аж чути скрип тугих пружин. І риби скид розводить кола, Аж шкіру брижать дрижаки, І мов клеймом довічним холод Листками випіка дірки. І чути, як ятряться рани Вже на щоках і на чолі, І тліє тіло дерев’яне, Димлять […]...
32. Павло Мовчан – Це чарівне слово “завтра” Від звуків у небі лишаються смуги – Вони так повільно за вітром летять… Ген – голуба туркіт, он – щебет вівсюги, А ген – на блакиті чий звук, мов печать? Скріпивши повітря, насичене киснем, Сидить нагогошений птах і мовчить, І в аркуш небесний вже й звуку не втиснеш, І крик не запишеш в холодну блакить… […]...
33. Павло Мовчан – достойний матеріал Тривале відлуння виснажує висохле горло, А слово потяте членується часто і дрібно. І звуки в кубельцях звиваються чорних, І тиша стояча свічадо затягує срібне… – Верніться! Верніться! – Складаю з відлуння благання, Бо голос обсипався листям осіннім… Та вже ж відбулося прощання останнє, І зустріч можлива лише в сновидіннях… О Боже, чи, може, шкодуєш потульної […]...
34. Павло Мовчан – Роздуми Час хутра минув, проступаюча зелень На повсті густішає, ширша щодня, Крильми одкидав перелітний метелик, Немов свою тінь на землі обганяв. Під вигином неба душа прямостійна Навшпиньки стає, аби хмари сягнуть, І вітру степлілого хвиля олійна Лягає на плечі, щоб постать зігнуть. На новому колі, на тім узвороті Не можу збагнути нічого про час: Це грудочка […]...
35. Павло Мовчан – “Росте трава, доповнюючи нас… “ Росте трава, доповнюючи нас Ласкавістю, прихильністю земною, Стоїть трава, все знаючи про час, Рівняючи непам’ять прямизною… Запліднена літаючим насінням, Споріднена, як дух з животворінням, Вона сплітає рух своїм корінням, Бо кожен крок зав’язує вузлом, Щоб при землі прикметніше жилось. Хатки на лапках, через вечір кладка, Кущ лядвинцю росте в руці на згадку, Що вже не […]...
36. Павло Мовчан – Бути метеликом Огорне тишею, обпеленає снігом, До нитки сивої прив’яже – хилитайсь. Допоки кокона Дощу ласкавий ніготь Не доторкнеться лагідно до нас. І скресла пам’ять пригадає квітку, Розмлоєну, глибоку, мовчазну, І ймення викличе своїх надійних свідків, Щоб визначити часу глибину. Пробуджене єство твоє крилате Полишить оболонку снігову, Аби усоте лет свій започати І довершить орбіту кругову. Понаджений […]...
37. Павло Мовчан – Спогад Навіщо ти у пам’яті долоней, Навіщо ти на язиці солона? Для чого ув очах ця порожнеча, Розріджене повітря кожен вечір? Невірогідна, дзеркалом забута, Глибоким слухом кухля непочута, Присутня в жилах, стягнутих вузлом, Збережена невичахлим теплом, Ти так углибла в корені думок, Що вдвічі важчим став мій кожен крок, І кожне слово так до вуст припало, […]...
38. Павло Мовчан – На перевалі осені Незатишно плоті, обмеженій синім повітрям. Холонуче слово голову студить і клонить. Йдеш узбережжям, щоб долю зустріти, Тільки ж назустріч – листя червоне. Обрій важкий, наче жорно на шиї. Стовбур повітря хмари вінчають, Гострі тернини тінь до паркану пришили І не пускають… Марево, видиво, дим розповитий, пам’ять прошита Дратвою літа. О, як багато нам цього світу: […]...
39. Павло Мовчан – Під новорічну ніч (спогад) Сіллю снігів осіда каламуть піднебесна, Зменшилась в зрості постать самотня в степу. Ворон крилом прагне білість снігів перекреслить, Чорно маха – обтина за стропою стропу… Слуху торкається чистий дзвінок кришталевий: Звідки ці звуки течуть, як вода з джерела? Хто це попереду в тебе іде, і блиском сталевим Простір розсовує, і порошить тінь від крила? В […]...
40. Павло Мовчан – Шлях Шлях розкиса на голотечі, Мов хоче кроки розчахнуть, Намулом осідає вечір, І згущується каламуть. В глевкій грязюці слід зникає – Позаду дощова стіна; І ти, немов вигнанець з гаю, Все тонеш, не знаходиш дна… А на обоччі розчепіривсь У розпачі терновий кущ, Бо світ навколо сірим-сірий… І став твій погляд невидющ… Чи, може, очі призвичаїв […]...