Павло Мовчан – “… І вустюки занозяться в зіниці… “



… І вустюки занозяться в зіниці,
Суха солома очі розрива,
Занурюєшся в себе, як в криницю,
Де рідина застигла нежива.
Не від щедрот природи,
А від злиднів
Переінакшується зміст твого єства…
Та ні набутків, ані втрат не видно –
Спустошилась скарбниця родова…
Речовина життєва вибуває,
Зроста натомість порох костяний,
Солома, стиснувшись, очниці розриває,
І вивергаються обличчя з глибини
Вже безіменні, ніби каменюки,
І рвуться, рвуться родові сполуки –
І шириться довкола чужина,
І

самоті твоїй немає дна:
Слова чужі, хоч голоси знайомі,
Ніби чужинці у твоєму домі,
Перечорнили житло і живуть,
Тебе ж під піч загнали на солому,
Де вустюки тобі зіниці рвуть…
Та чуєш ти, як збіжжя топчуть ноги,-
Гуляють чоботи веселі на рипу
І, мов ординці, топчуть твого Бога,-
На порятунок не гукнуть нікого –
Лиш пам’ять ти обмацуєш сліпу,
Нікого не спроможен пригадати,
Ні слів простих, ні зріднених імен…
Губами стулиш лише слово “ма… ти… “,
Яке губами вивчене здавен…
Токоче в грудях верескливе серце,
І вихлинає вигук: – По-мо-жіть!… –
Проте ніхто на поклик не озветься,
Бо навіть голос в житлі відчужів…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір про міф пронарциса.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – “… І вустюки занозяться в зіниці… “