Павло Мовчан – Криничка

Поваби земні щоденно тішать око:
Безмежна зеленість трави, що не чує снігів,
Дерев палахтіння, на листях настояний спокій
І ківш гайвороння, що мулом на лузі осів.
Розгорнеш траву, розкриється чорна криничка,
Як отвір в минуле, куди навіть лист запада,
Вершечком донизу летить обгоріла осичка,
Але не схлюпнеться у проймі гранітна вода.
Мов з докором, в очі твої вона дивиться тупо,
Та нею забуто минуле, і пам’ять глуха.
Проте сколихнеш – мов болячка під струпом –
Ятріє життя і час не всиха.
І ти, відсахнувшись,

відступиш на крок від безодні,
Аби не явила промерхлі події старі,
І замість очей відчув дві крижини холодні,
Яких ані небом, ні жаром дерев не зігріть.
То час сколихнеться в тобі і бачене зрине,
Що жахом ввійшло, проминувши і пам’ять, й слова:
Окоп і обличчя, де замість очей – дві крижини
І в мертвій руці зеленіє осіння трава…
В свідомості – кола, і бачене рветься на волю
І стукає в скроні, аж череп тріщить.
І губи розлущив, пускаючи голос: – Ніколи!
Ніколи не буду дивитись у землю, а тільки в блакить!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)




Сочинение описание памятки культуры.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Криничка
Copyright © Українська література 2020. All Rights Reserved.