Павло Мовчан – Літо
1. Початок
З кожним днем вікна ширшають.
Бузковим холодом омито і шию, і плечі.
А сухе коромисло долоню студить.
Ой сивим волосом пополам розділимо час,
І вкопаєш стовпці, щоб до слова “оселя”
Дочленувати “за-ти-шок”…
Людяно стане… виспівано стане… хороше стане…
І закотиться горошина, і вип’є землю під хатою,
Та й, розсунувши напільні дошки, проб’є і стелю:
Видно-виденно… на змієвих валах чатівники…
І підперезано наші землі стьожкою неба
Та ще й відвагою…
Ані стрілою
Ані оком зизим пройняти…
На половецьких вилицях гостриться вітер,
Дійні кобили дають
Снагу їм, та земля під ногами
Тут же її висмоктує…
Круглі коліна в тих бранок,
Ще не перейнятих… в мушлях долонь
Перлини пестощів… І похіттю розпалюється
Уява… Та виблискує
Промінь, мечем відкинутий, і стулює щілини віч…
І стовпи вихору виростають на обрії…
– Криниця! – кричу. І випливає відро,
Повне бузкового цвіту…
Шиферні покрівлі, хати-кам’яниці,
Снують мотоцикли, гримить радіола.
І твоє плече урівноважує минуле й теперішнє…
І не прошу напитися,
Бо розхлюпать боюся твій образ в очах своїх…
І піднявши до неба очі, кричу: криниця!
О невглибима, о солоденна, о невситима…
О життєтворна…
Чим вище в небо, тим глибше в землю…
І навпаки…
2. Кінець
Виростать на пеньку
І доточувати тінь власну жайвором.
Дрібно росте й трава для приязні,
І крадькома підсипаю насіння за пазуху,
А тінь твою хутко взеленює надміром зелені.
Котять порожню діжку дітваки десь поза спиною,
Чути: гуде днище остудженим голосом.
– де твій притулок? –
Вітром відказуєш, зжовклою пусткою!
Ш-ш-ш-ш-ш…
Солодко в роті – ні слова на марницю…
– Хліб твій чому пополам не розламаний?..-
Т… х… ше-е…
Сонце є сонце, і більшим його ти не висловиш…
Камінь по каменю – змочуєш пучку у розчині,
Зернятком кожен слідок ми замічуєм,
Рогом міряєм бджіл коло вуликів
І величаємось коротко – досвідом…
Ось уже й річка, і вал понад нею –
Високо-високо…
Пень підломився, і жайвір в пониззі далекому…
Так ось і підеш, вщертований пам’яттю,
Кругла дорога твоя – все за сонцем скресаючим…
Вільному – воля,
Дорога ж – для певності…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – “Опізненим цвітом будяк прозвіщає про літо… “ Опізненим цвітом будяк прозвіщає про літо, Про те, що давно розпорошено вітром; Зажди, це ж ти сам пороздмухував листя І хмари, як пух, розпустив волокнисті. Чого сумувати, з якої потреби? Піднімемо вгору обтяжене небо. Опізненим цвітом зласкавимо очі І станем ось так, як будяк на обоччі. Чи стане снаги і в морози радіти, І всіх […]...
- Павло Мовчан – Вдовине (Повоєнне) Синіє до хати зозулине око, Сирітно, незатишно, зболено так, Що чашка в руці перехлюпує соком, Вростаючи гостро в кулак. Оце ж бо твій дім, самото-удовице: Побілені стіни, долівка німа, Крок ступиш – і зяє безодня-криниця, Вода невтоленна, шалена зима. Оце ж бо твій дім – погніздовище суму, Де дві горошини до стелі ростуть, Де дві […]...
- Павло Мовчан – “Криниця. Стану над водою… “ Криниця. Стану над водою, Уп’юся суттінню густою, І відра попелом ущерть Наповняться. А ніч, як смерть, Все перепалить, перетлить… І жахко з відер воду пить. Лиш при вогні будеш радіти, Що не минулося ще літо, Хоч смутки виникли й жалі. Вогонь на тихому крилі По колу поле облітає, В глибокі відра зазирає, І ставить мітки […]...
- Павло Мовчан – Погребіння тіні Лиш кучугури тіней синіх Зостались від нічних колон, Вода, розмлоєна ліниво, У берег схлюпувала сон… Тріщав торішніми листками Одудкуватий очерет, Тінь плуталася під ногами І виривалась наперед, Ніби хотіла зупинити Та чорнотою нагадать, Що ніч, неглибоко зарита, Ізнову буде воскресать… І тінь то ямою ставала, То вгору каменем росла, І стишувався крок помалу, Пісок здіймався, […]...
- Павло Мовчан – “Тінь чиста, прагнучи сполуки… “ Тінь чиста, прагнучи сполуки, Летіла, розпростерши руки, Щоб в полі перейнять мене, – В шовковій оболонці звуку – Ядро ж у неї кам’яне… Вона швидка, як світ, широка, – Летіти буде, ще допоки – Не обійду, не розминусь… Коротять відстань квапні кроки – Чи ж неминучий цей союз… Чи сонце зменшилося вдвічі? Чи звузилися, може, […]...
- Павло Мовчан – Зупинка Вже дихають вирієм крила лелечі, І тінь прохолоди все довше лежить У тебе в ногах. І згинаються плечі, Так наче поважчала неба блакить. В сусідськім дворі відбуяло весілля: Спориш весь затоптано, вибитий тік, І жовтий листочок, немов на похмілля, Кружляє, танцює востаннє за вік. О часе біжучий, на хвилю спіткнися, Незримий годинник у серці спини… […]...
- Павло Мовчан – “У передвіщеннях мені… “ У передвіщеннях мені Являлись образи сумні: То наче скачу на коні І нагло падаю додолу – Одна нога ще в стремені, А голова скородить поле. У перевернутих очах Відбилось небо й сизий птах, І кров, що тліла на шаблях, У очі капала поволі… А то немовби на волах Везуть мене, куриться шлях… Засипаний від стіп […]...
- Микола Вінграновський – За літом літо, літо літо лове За літом літо, літо літо лове, Чорніє ніч, де вчора день ходив. І сивіє життя, як поле ковилове, Як дивне диво з-поміж дивних див. Що посміхалося – сьогодні у задумі. І що журилося – не журиться, мовчить. Мовчить печаль, і сум мовчить у сумі. І ти мовчиш. Мовчання, й те мовчить. Не оглядайся! Що ти, […]...
- Павло Мовчан – “Від листопаду вседенного… “ Від листопаду вседенного, Від неба надто голубого, Від яблука – така студінь, Що, наче кригу, власну тінь Б’єш закаблуком – і дзвенить… Яка холоне жовта мить! В бадиллі жил, в загуслій крові, В очах – дрімає жар любові, А в голосі – густі меди… Сніги, о доле, відведи! Листки на дзеркалі води Відтінюють глибокий холод […]...
- Павло Мовчан – “Упрозтяж полотно… Стоять сніги високі… “ Упрозтяж полотно… Стоять сніги високі… Цей колір доброти благовістив нам спокій, І далеч об’явилась жаданим відкриттям, Що й прочитати можна приховане життя. Не зовнішньо-позірне, а те, що за лицем, Написане по сріблу молочним олівцем. Немає літер – жести, і струми почуттів, І неділимі звуки ув оболонках слів… У достеменній мові епітетів нема, Бо слово краде […]...
- Павло Мовчан – Зір (З циклу “Відлуння війни”) Зір не привласнює – голубить, Зір випромінює тепло, І, багатіючи від згуби, Не ділить на добро та зло Ні обширів земних, ні неба, Вбираючи лиш те у себе, Що навіть світ переросло: Батьків обличчя, день розлуки, Пожежу, шибениці тінь, В горшку общипаного крука, Прибиті руки на хресті. Та ширше зору, вище […]...
- Павло Мовчан – Передвесняне Сирітство простору, В якому ворон кряче, Ділилось гострими Крильми навпіл, неначе Від того додавалося тепла Усій землі, де сутінь залягла, Змаливши все, Розмивши обрис лісу, Сховавши всіх за снігову завісу, Що тільки й чуть, як кличе птах небесний Свою луну, весняну мить воскреслу. І я йому у відповідь кричу, Що слідкома За подихом лечу!...
- Павло Мовчан – “З глибин небесних долинає гуд… “ З глибин небесних долинає гуд, Занурюючись крапкою в тривогу, І дотліває хмари білий трут, І тінню пада попіл на дорогу. Стоять сумирні срібні дерева, Приховуючи спокій нерухомий, Ледь-ледь багнітки вітер колива, Мов струшує з гілок зимову втому. Вершки чорніють в надвечірній час, Відтінені блакиттю покрай неба, І сніг, немов нерукотворний Спас, Лежить в ярку, засвічений […]...
- Павло Мовчан – Нічний гість (Балада) З губ знявши усміх, мов каблучку, Він без потайності сказав, Що вчора селезнем літав, Та хтось в крило йому улучив – Бо раптом рану показав… Та ще додав, що він – криниця, Та хтось прийшов води напиться І джерело замурував… – Нутро замкнуло крові краплю… – При сухорукому багатті Криниця пригадалась раптом, З якої води […]...
- Павло Мовчан – Мандрівник Цвьохкі, розхильчасті, щоденні Сюди приходили вітри, Де трухнув стовп і птах нужденний Дививсь засмучено згори… Як сох мотуз, сіріла стріха, Як жовкла кістка на току, Як замість шибки чорний віхоть Застряв у горлі скрізняку… Нудьга невивітрена нипа, Чалапа по долівці дух, І раптом дерев’яним скрипом Навпіл розколюється слух… Злітає птах, стовп пада плазом, Мов корок, […]...
- Павло Мовчан – Слово В форму слова твого перелито жадання, Скажеш “яблуко” – вмить заопуклиться плід, Сік на пучках проступить лише з дотикання, Тінь пообіч застигне кружальцем, як лід. Слово суще, лукаве, спасенне, Перемліле в устах – хоч кричи. Промовляєш його цілоденно, Цілонічно… Та слово мовчить. Видихаєш його на свічадо, Придивляєшся – крапля дрібна, І тьмяніє вона, мов окрушина […]...
- Павло Мовчан – І сон розгадую вві сні Була подушка голками набита… Чи, може, спав в терновому вінку? І снилося: біжу високим житом, І вустюків в мені, як в гольнику… Я сам не свій… Мов на чужій подушці, Не рухаюсь, зіщулений лежу… І сниться, що біжу по житній смужці, Все толочу нескошену межу. І уві сні сон розгадать силкуюсь, Біль відчуваю в скронях […]...
- Павло Мовчан – “Правобіч гляну та й побачу… “ Правобіч гляну та й побачу, Як тонкосльозо скрипка плаче Над згаслим соняхом в степу І як ступає тінь незряча За скрипалем стопа в стопу. Він, наче дріт, снує жалобу Поміж стернею в три струни, І виснуть хмари крутолобі Над ним, мов круглі валуни. Лівобіч гляну – слизне річка, І в’яжеться вода в вузли, І язь, […]...
- Павло Мовчан – Роздуми Час хутра минув, проступаюча зелень На повсті густішає, ширша щодня, Крильми одкидав перелітний метелик, Немов свою тінь на землі обганяв. Під вигином неба душа прямостійна Навшпиньки стає, аби хмари сягнуть, І вітру степлілого хвиля олійна Лягає на плечі, щоб постать зігнуть. На новому колі, на тім узвороті Не можу збагнути нічого про час: Це грудочка […]...
- Павло Мовчан – Мить (“Не відокремитись, а злитись… “) Не відокремитись, а злитись, Не відступитись, а прийти До того дня, до тої миті, Коли ти – я, а я – це ти. А нам на двох і крихти стане, І лиха стане нам на двох, Якщо в тобі – та моя рана Болітиме, не дай нам бог! Якщо в мені твоя розпука Та білий […]...
- Павло Мовчан – Меч та шолом (З циклу “Музейні експонати”) Нахилитались під вікном Березові сережки – Збіга по стовбуру вапно, І білить до-овгу стежку. Її не перечорнить тінь, Не перекреслять води – Над нею стріли золоті Летять дощем зі сходу. І їдуть коні по вікні, По роговиці ока, Шаблюки тануть крижані, Зливаючись в потоки. Та помах кліпки все зітре І все […]...
- Павло Мовчан – Межі Зіпнувсь на пагорб – крутогляд широколано простелявся, І жайвір літо звістував – на мідяну струну низався. Рука спроквола тінь несла, коли поля благословляла І вруна гладила густі хвилясто-ніжно, п’ятипало… Блакитним опадом небес повільно світло струмувало, І простір згорнутий воскрес, зламавши крижані кристали. Німій і подих затамуй, щоб захват не схлюпнути, Щоб вариво зелених фарб не […]...
- Павло Мовчан – “Нитки промінні гай сплітають… “ Нитки промінні гай сплітають, Зі світлом погляд твій ріднять, Пташки зникати відлітають, Аж крила спалені димлять… Розбризкують себе по краплі В димучу далеч весняну. Трава кладе зелені гапти На стежечку уже лляну. П’ю колір з проліска квапливо, Неначе мандрівничий джміль. Щасливо, радосте, щасливо, Коли кружля по жилах хміль… Поголубіла тінь стікає Чернечним кольором з пенька, […]...
- Павло Мовчан – “З нікуди в нікуди ніщо у нічого… “ З нікуди в нікуди ніщо у нічого Тече, заникає, зника за порогом Чотири стіни, сторін світу чотири – Не визначить меж усесвітнього ширу. З усього поздмухано ймення, як порох: Лише оболонки зринають угору. А тут, на землі, позлипались безликі Дерева, пташки, ручаї без’язикі; І треба усе, розщепивши, обмежить І винести слово з німої пожежі – […]...
- Павло Мовчан – Непорушність Не крона на мені, волосяниця, І страшно із корінням розлучиться. Було смикнувсь, але спинився вчасно, Бо рвався простір і тріщали прясла. Повз мене йшли дерева кочівничі, Знебарвлені в буденному величчі, І кидали зневажливо в мій бік: – Незграбиться на вітрі чоловік. – А я стояв і думав: “О ніщота! Що бачите, те й тягнете до […]...
- Павло Мовчан – Стовпи А що ж в минулому? Що там? Безклопітно чи можна жити? Якщо нам зраджують літа, А пам’ять, як вода несита. Навіщо прагнуть новизни? Щоб те приспати, це затерти? Раптово круто озирнись, Побачиш порожнечу сперту… Але ж, але ж… і дуб звідтіль, І гори, і скупа криниця – В ній не вода ряхтить, а сіль І […]...
- Павло Мовчан – Тінь Все глибше входить в землю спека, І ширша подих, що не крок. І пада тінь моя далека По той бік річки на пісок. Угору золото струмує, Донизу темне скло тече. Висока ніч стоїть ошую, Правобіч – гине день з очей… А посередині ти крочиш. Куди не ступиш – в центрі ти; Посеред дня, посеред ночі, […]...
- Павло Мовчан – Звертання до реп’яха Відволого, сизо, біло Підступавсь похмурий ліс, І стирчали в полі стріли, Ніби смерть гуляла скрізь… Та на цій сталевій ниві Уцілілі реп’яхи Підіймалися щасливо Бадилиняччям сухим. Але вище них звелася Гордоросла бугила – У якому вона часі Коронована була? Обминули коси, стріли, Посуш, пошесть вогняна… Й ми з тобою уціліли – В горлі зірвана струна… […]...
- Павло Мовчан – Традиційне Мов птичий заплідок – жовток утягую у себе. І дух, і сміх, і рух, і крок, І біль твій – в цямри ребер. Краду з очей я світла мить – зашпилюю, мов голку, У своє серце – хай дзвенить, гуляє хай осколком. І непритомна моя плоть, і стислось “я” у крапку Так, наче сотворили її […]...
- Павло Мовчан – Ім’я І суцвіть, і пилок, і срібна труш Гуляли вихором і порошились в хату, Де дзвінко так лупало обіуш Ім’я твоє гірке, немов прокляття. І по складах годинник на стіні Ділив його, повторюючи всоте, І, мов бджола у склянці, у мені Воно гуло і радісно, й скорботно. – Невже ж це ти, Марієчко, невже? – Кажу, […]...
- Павло Мовчан – “Навпроти кого сон цей снився?..” Навпроти кого сон цей снився? Гадюка у кутку сичить, Посеред хати камінь лисий, На ньому тінь сира лежить… В проймі дверей білують цапа, Що лобом вперся у поріг, Кров у залізні ночви капа, А в сіни залітає сніг… Напевне, ти стояв надворі – Тінь проломилась крізь стіну, Що відвологло, наче корінь, Лягла на плаху кам’яну. […]...
- Павло Мовчан – Малюнок в Софіївському соборі У воді віддзеркалений косить косар: Тне воду золочена криця – Лягає покосом не хвиля, а жар, Літає не ворон – жар-птиця. А золота в небі! Ще більше в воді, Горять свіжо хмари відлиті. І світ, мов горнило, де й ти змолодів, І книга життя не відкрита… Високий, ставний і обличчям – святий, Натхненний, і німб […]...
- Павло Мовчан – “Тече-перетіка туман… “ Тече-перетіка туман Через вершини з долу в діл, І відвологлий вже бур’ян Не шелестить, не чути й бджіл… Прощальну нить пряде цвіркун, Свердлується на серці камінь, Терпке повітря, як тютюн, У горлі димом закипає. Навіщо оббирать мене – І так убогого – до нитки. Тепла все менша з кожним днем, Життя солодке тане швидко… О […]...
- Павло Мовчан – Рука Тільки й видно було, що руку, А за нею не розпізнати імені, Ані змісту очей, ані жодного звуку. Тільки широка долоня, ширша за світ. Гойдати колиску, місити тісто, пестить тиху кульбабу. О руко! Няньчиш вогонь, запліднюєш землю І кладеш камінь на межі з холодом, Благословення твоє п’ятиперсте відкриває простір, Вперед простерта – іде… іде… дорога… […]...
- Павло Мовчан – “Я віддирав себе від світу… “ Я віддирав себе від світу: Кровоточив і зір, і слух, І обпікав все тіло вітер, Ставав нестерпний кожен рух. Світ справедливий, я ж – облудний: Себе самого возлюбив; Марнотний розум, кривосудний, Пристосувався до доби. Погоджувався для годиться, І можновладцям потакав, І душу, як багно на шпиці, У колесі марнот кружляв… До всього так приріс очима, […]...
- Павло Мовчан – Світлотінь Обличчям віддзеркалюючи хмари, Стояла ти, і свічки недогарок В руці світивсь – і капав парафін, І безшелесно простирадла стін До тебе нахилялись, щоб сповить… Повіки затремтіли, і в цю мить Прорвалось небо, і в його проломі Угледіла обличчя вже знайоме: Там була ти, а тут лише відбиток, Що зітканий із кровоносних ниток, Посмикував руками, очі […]...
- Павло Мовчан – Кілька здряпин на дні казана Ти поряд ніби Бог, і ніби Бог – далеко… Покинутий давно, та не забутий, ні… Вертаємось з життя, немов прочани з Мекки: Знесилені тіла та душі преясні… Стончились, мов папір, і вижовкли обличчя, І погляди взялись коростами іржі. По обрію йдемо в лахманаччі велично – Тут відчахнеться тінь від тіла на межі. Ми бачимо себе […]...
- Павло Мовчан – “Вивітрюється темрява із лугу… “ Вивітрюється темрява із лугу, Зволожений світлішає пісок, Проводить риску по край неба вугіль, Відтворюючи птичий голосок… Ніч слабшає, мина пітьми свавілля, Розлазяться липучі ланцюги, Кінчається мовчальна поночівля, Світ входить швидко в світлі береги. З кубла імли виплутується стежка, Щоб луг навпіл раптово розітнуть, І молодик, як знайдена сережка, Роз’яснює небесну каламуть. І повертають речі свої […]...
- Павло Мовчан – Втеча Бралось за північ. Вулиця спала. Листя, розтерте на порох, куріло. Світло в вітрині хололо, мов смалець, Глянув – наозирці шибка летіла. Разом зі свистом голос знайомий: – Втечею долю не ошукати!.. Стане сліпим шлях твій додому, Душу ж розшарпає ніч сучкувата… – Шибкою зранена сутінь рожева Ніби хотіла втечу засвідчить. Гостро кололися білі дерева Віттям, […]...
- Павло Мовчан – Вечірнє Де ж ти журно, круче, крячеш, Що тебе я і не бачу? Чи від поклику відстав, Чи всотала висота? На вустах моїх німих Махаоном крик притих: Слуха – не схлюпне крильми… Круче, поклик твій з пітьми, Склянку обрію розбивши, Ти крильми щось чорне пишеш, – То ж порізи – не письмо, – Мохом куриться димок, […]...
Леонід глібов акро вірш про бджолу.