Павло Мовчан – Мікеланджело



Ну що йому та різьблена печаль,
Студений мрамур,
Як вода в криниці,
Вилискує, цямрований в очах,
Овально входить в здвоєні зіниці.

… Стегно.
Коліно.
Випукле плече.
Шліфоване аж до спокуси лоно,
Куточки губ, в які не затече
Ані відраза, ні сльоза солона.

Похітливо розлігшись на весь зріст,
Повітря проломивши гіркувате,
В об’ємі сну замкнувши вічний зміст,
Жагу творця усотує, як вата.

І заздрим гнівом наскрізь пропіка
Її нутро черниця жердкувата,
До злочину схиляється рука,
Націлившись на перса горбкуваті.

Ну що той холод в мармурі, цей гнів,
Коли жага завжди в очах колише
Відвічний образ, зітканий зі снів,
Пречистим духом хтось весняно дише?

Ну що йому хвилинне забуття,
Оманливе завждешнє гамування,
Коли душа жадає все життя
Відвічного злиття і раювання.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір що можна побудувати у селі.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Мікеланджело