Павло Мовчан – “Місце те передбачалось… “
Місце те передбачалось
Аби утвердилась твоя вага тілесна
Що відокремлюється від повітря
І падає щодня на землю
І болем вишукує місце
Аби пристосувати її до безмежжя
І поселитися лише на життя
І вийти із дзеркал
З усіх речей
І слуху своїх знайомих
Тим часом у надра крові
Входять наші кревняки
Щоб упізнать тебе
По спільності коріння
І ти лицем яснієш
Осиково напровесні
З надмірності таємного знання
Про світ і про людину
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – “Над кругом світовим… “ Над кругом світовим, Над степом самосійним – Летить пилок, летить, Запліднюючи час, Щоб ми жили життям рослинним та подвійним, Щоб до землі коріння прикоренило нас. Розлогий пройде шум, і голови схитнуться, Лиш літоросль повзуча не ляже на вітрах; Коріння родові в землі переплетуться, Минеться буревій, верхами пройде страх… І випроставши дух в поставі стебловитій, Ми […]...
- Павло Мовчан – “Я віддирав себе від світу… “ Я віддирав себе від світу: Кровоточив і зір, і слух, І обпікав все тіло вітер, Ставав нестерпний кожен рух. Світ справедливий, я ж – облудний: Себе самого возлюбив; Марнотний розум, кривосудний, Пристосувався до доби. Погоджувався для годиться, І можновладцям потакав, І душу, як багно на шпиці, У колесі марнот кружляв… До всього так приріс очима, […]...
- Павло Мовчан – Рівні погуки зозулі Голос зозулі, мов двері на вітрі, В темному лісі протяжно скрипить… Хто на порозі стоїть тогосвітнім І прочиняє: хить та хить-хить?.. Зайде і вийде. Вийде і стане, Тишу протяжну за ручку шарпне… Клич нерішучий стає дерев’яним, Рветься мовчання туге, голосне… І сповиття розриває шовкове Демон незримий сухими крильми; Голос зозулі – це поштовхи крові, Спалахи […]...
- Павло Мовчан – “Голос зозулі, мов двері на вітрі… “ Голос зозулі, мов двері на вітрі, В темному лісі протяжно скрипить… Хто на порозі стоїть тогосвітнім І прочиняє: хить та хить-хить?.. Зайде і вийде. Вийде і стане, Тишу протяжну за ручку шарпне… Клич нерішучий стає дерев’яним, Рветься мовчання туге, голосне… І сповиття розриває шовкове Демон незримий сухими крильми; Голос зозулі – це поштовхи крові, Спалахи […]...
- Павло Мовчан – “Обганяє хмара хмару… “ Обганяє хмара хмару, Куриться літак, мов дріт, В надра вигаслого жару, Щоб поволеньки згоріть… Шовкопрядний дощ тихенько Точить лощені листки… Біль такий, ніби обценьки З тіла смикають кістки. Та не змірять болю звуком, Не змотать його, як нить. І у пологових муках Породільниця кричить. Пробиває шкаралущу Вже дозріле пташеня… Доганяє смерть всіх сущих, Крик погибель […]...
- Юля Миргородська – Перевезення серця з місця на місце Перевезення серця з місця на місце, В надії розгубити усе, що у ньому є. І десь далеко від дому заново народившись, Відчути, що б’ється, що все-таки серце живе. Є у горах престоли, а вітер – єдиний супутник. Подаруй йому тільки лабіринти своїх легень. Ризикни – розведи в різні сторони руки, Світ обійме тебе. Ти мов […]...
- Павло Мовчан – Малюнок на вікні Мороз спогадує І на моїм вікні Рослинний світ епохи неоліту Відтворює. Галузка до листка І стовбур до коріння. Ростуть ліси опішньо, Ніби думи, І невловиме їхнє зачинання. Так творяться планети: Таємнощі творіння незбагненні. Як туск, Як радість, – Ні запаху, ні кольору нема, Як голос, – Виймаєш, наче шаблю із піхов, Лиш відчуваєш рух, Ну, […]...
- Павло Мовчан – Вишивки І скопала грядочку Завбільшки із латочку. Посадила квіточку – Червоненьку цяточку. Рости, рости, квіточко, Під вікном все літечко. Квітонька не виросла – До коріння вигасла. Так і моя долечка… Як в соломі голочка. Квітко моя, рутонько, Замість тебе скрутонька В три листочки виросла, У три біди склалася. А що перша бідонька, Що минули літонька, А […]...
- Павло Мовчан – Батькові Проносячи шум, саморослі колони Попарно ішли вздовж шляхів кругових… Ти слухав і вгору підносив долоні – Вони ж підлітали не вище трави. Який же низенький… А води ще нижчі. Та сонце ще нижче за води сіда, Щоб нуритись в темінь і шляхом очищень Пройти, як проходить краплина-звізда. Лежав горілиць, а долоні, безсило Спурхнувши, знеможено падали […]...
- Павло Мовчан – “Реалізується прощання… “ Реалізується прощання, І зосереджується біль До спазматичного мовчання У серцевині, у тобі… Роз’ятрюю, як рану, губи, Добувши звуки з глибини, Мов згустки крові: лю-ба, лю-ба… Вкінці спочатку озирнись… Не озираєшся… Поволі… Тебе… дорога… віддаля… Світло без тіні… Зойк без болю… Тікає… із-під ніг земля…...
- Павло Мовчан – “Звільни від гніву серце, не гнівись… “ Звільни від гніву серце, не гнівись, Пам’ятозлоб’я викресли з сторінки. Веселими очима подивись, Як шибку коле вечорова зірка. Що прикрощі гризотливі – пусте… А чого варті радощі минущі? Поглянь, крізь шибку лезо золоте Пронозиться, аби твій час розлущить. Що там дозріло, зав’язавшись в плід? Калини бубка? Ягода тернова? Чи й тільки був облудний пустоцвіт, Що […]...
- Павло Мовчан – “Ця радість легка, ще й сама прозвістилась… “ Ця радість легка, ще й сама прозвістилась, В простертих руках заломилась у крила: І видно уже, як з розбитих шибок Випурхує щось на подобу пташок… Зіпершись непевно на вітер сипучий, Кружляли, як пір’я, тіла нелетючі. Ішла переміна усталених форм, Узгодженість змісту, увічнення норм: У яблуці – круглості, Хмелю – у вині, В незвичній потульності Слова […]...
- Павло Мовчан – Невже ж навіки? Схлинання співу калинового, Спливання крові в золоте, Кричання зручене з тривогою: Щось в святі чиниться не те… Римується вже відчай з вічністю, У горлі крик сучком загвинчено, Дороговкази покалічені Загналися у землю виклично. І ніби струни, в мізку звивини Бриніть готові, намагнічені, Проте повітря часом скривлене, А голоси словами мічені… І зайві звуки долучаються До […]...
- Павло Мовчан – Щільність Довільним кольором зелено Поля похилі узялися; Не тішився, бо довкіл мене Була земля, підшита лисом. Вона прозоро парувала, Хоч у ярках сніги таїла. А ти в повітрі віддзеркаливсь Березяно обличчям білим. Тепло циганськими губами Торкалося щоки зрадливо… Весна підшита холодами І смушком пірчастої зливи… Хоч з соняшника сніг обсипавсь, А в стільниках розтала крига, Та […]...
- Павло Мовчан – “Червінні дні грибного духу… “ Червінні дні грибного духу Поволі скресли, без знаку, Торкнувшись легко тільки слуху Летючим шерхотом в листку. З глибоких нуртовинь небесних Чи, може, з пам’яті – ураз Летке “курли” чомусь воскресло, Не розтривожуючи нас. Ми вільно з хрупотом косили Студну осінню оболонь Й капусту вергали щосили, Що все просилась до долонь. Ну що тут? Пахолодь, не […]...
- Іван Андрусяк – є місце де вода не приживається Є місце де вода не приживається Гаряча цвіль не втримує слова Як чорний танець гордого китайця Його печаль по череву сплива Є місце твору – ген аж поза титрами Коли фуршетом зафіксують шок Поети повипалювали титули На голих грудях відданих жінок Їм легко плисти – їм потятим хвилею Уже ніяка мрія не страшна Коли їх […]...
- Павло Мовчан – “Відлучена іменням та бажанням… “ Відлучена іменням та бажанням Бути іншою, чужою – від самої себе. Але в кутках свого єства лише себе й знаходиш І озираєшся, чи не впізнають інші. Ой ця налицина… Щоденне її наповнення м’язами слуху І медом зору, а голосом удаваним – рот мідяний: “л” – наче клей на язиці, а каблучкове “о” – то М’ята […]...
- Павло Мовчан – Відтворюваність В захваті літньому крила блаженні Срібло вихлюпують з світлих дзеркал, І розвивався голос зелений, Ніби сам янгол мене покликав. І озираєшся: тут я! У полі! Зором суцільним і слухом вже став, Мов рознизалися обрійні кола І позосталась одна висота. Лопнула плівка, що об’єм тримала: Ти розповсюдивсь, і світ розволіксь, Розпорошилися крові корали, Зелень зі світлом […]...
- Павло Мовчан – “Від доторків металу з тілом… “ Від доторків металу з тілом Вогонь спалахує у ранах, Коріння болю вглиб вростає І обзивається воланням… Куди з наших облич дитячих Виходить світлість І випромінюється радість? Стікаючи і зором, й слухом, Стаєм зіркішими душею, На відстані все серце чує: Розлуку, горе, прірву ночі… Сік випаровується з плоду, І шкіра мерхне Заради зросту… Піщинка в моїм […]...
- Павло Мовчан – “Я сам собі тісний… “ Я сам собі тісний. Словам моїм так тісно, Як сонцю в зворохоблених очах. Як в тріщину на древнім обеліску Мурашки заповзають, Так в мене Входять зорі Через очі сірі. Не можу розмістить В собі все до ладу. Не можу розмістить В собі себе самого: Уперто-довго Своє мізерне “я” Протиснуть в рамці днів своїх не можу. […]...
- Павло Мовчан – Під новорічну ніч (спогад) Сіллю снігів осіда каламуть піднебесна, Зменшилась в зрості постать самотня в степу. Ворон крилом прагне білість снігів перекреслить, Чорно маха – обтина за стропою стропу… Слуху торкається чистий дзвінок кришталевий: Звідки ці звуки течуть, як вода з джерела? Хто це попереду в тебе іде, і блиском сталевим Простір розсовує, і порошить тінь від крила? В […]...
- Павло Мовчан – Вересень (диптих) 1. Був дощ, віщований ізранку Сталевим спалахом води, Крейдяні кола біля ганку Замив ретельно, як завжди. І гру дитячу нелукаву Урвав на самому кінці, І засвітив сльозу криваву У горобини на щоці. І, ставши сам собі далеким, З застиглим словом на губах, В уяві бачив я лелеку, Що крила опускав на дах. Стає затишною домівка, […]...
- Павло Мовчан – Будяки Примарні, сухі, прямостійні, незламні Пробились крізь товщі дощів та снігів… Як свідчення вічні чи спогади давні, Вичісує вітер насіння з голів. І літо згорнувши у пам’ять дводільну, Мичкастим корінням вчепившись у грунт, Немов нагадали, що всі ми не вільні, Що наше коріння незриме – отут. Ми голови їм обтинали лозою, Косили, топтали, палили колись, Щоб […]...
- Павло Мовчан – “десятки рук його ловили… “ Десятки рук його ловили І навперейми, й навздогін, На землю кидали, щосили Втискали гостряки колін… І тріснув шкіри шовк раптово, Проникла в груди длань чиясь, І серце стисла – цівка крові Із горла вирвалась ураз. Жорстокий бог війни й офіри Був нерухомим, кам’яним. Зір барви втратив: світ став сірим, Повітря стало крижаним. І захолола маска […]...
- Павло Мовчан – Обійми І крякав крук, але довкруг ні хмарки, І горобина, вибухнувши жарко, Аж іскрами розбризкалась навкіл. А поруч з нею вільхи недогарки – Так ніби сонце ділене навпіл… Сюди погонь, а туди сажа чорна, Сюди весілля, а туди печаль, Сюди оздоб’я, а туди потворність, Туди захлання, а сюди кришталь. Все нарівно, бо світить на два боки, […]...
- Павло Мовчан – Вітчизни дим Ще тягне звідти димом ятруватим, Хоч ні багаття, ні вогню – нема… Хоч ні кола, ані двора, ні хати, – Глухе повітря, а земля німа… Коріння пахощів іще не перетліло, У пам’яті ворушаться стежки… Та стіни снігу облупились біло, І черепичні падають листки… Вогню вітрильник переплив всі ночі, І, мов на сонці, – в пам’яті […]...
- Павло Мовчан – Віддзеркалення (“Спрозорилась шкіра… “) Спрозорилась шкіра, обтягнута часом, Личина із воску тонка – аж дзвенить, Поштиво ламається голос у страсі: А що, як снувальна перерветься нить? Чого ж нам боятись? Чи ж нами набуте Життя, до якого причетні зірки? Чи ж наші імення, як попіл роздуті, Могли б рубцюватись на м’язах ріки? Оцій лиховщині, йменованій віком, Оцій батьківщині, де […]...
- Павло Мовчан – Лебедине Вже репались тугі плафони, Налляті світлом, соком стель, Застряло в горлі грамофона Хрипіння, як драглі, густе. В цей час подвоєні зірки В жаских потугах зачинали Священний плід – і накладались Одна на одну, як вінки. … А язики – з усіх скалубин, Бо помічали первогріх; Лущились губи – падав сміх, І німбами змикались зуби… – […]...
- Павло Мовчан – А вже з тої криниченьки У тій криниці час стояв забутий, – Води із неї вже ніхто не пив, У ній гніздилась чорнопера сутінь І падав стрімко тільки дощ сліпий. І маятник у ній не хилитався, Обличчя поспливали слюдяні, І тхнуло нуддю та стоячим часом Так, ніби розкладався він на дні. О водо мертва! Я тебе напився, І позначила жили […]...
- Аліна Звіздецька – можливо не час не місце Можливо не час не місце Для декорацій відступів Ти свОє лишив у місті Всіх злому відданних Загиблих було немало А буде ще всотні більше Все спільне кудись зникало Все наше ніяк не вічне На вічність лиш мають право Поети боги і воля А наша з тобою справа Молити когось про долю Любити кого лишилось Міняючи […]...
- Павло Мовчан – Посеред степу Самітно, сирітно під вигином неба… Хто ми з тобою? Пасерби долі? Ти ж бо щасливіший, камінь-нескреба, – Вічно сидиш на життєвім престолі. Нехтуєш навіть нашим вітанням, Тупо вдивляєшся в простір стооко, Мовби очікуєш завше світання, Рушення гір, кам’яного потоку… Кібчик сідає на тебе, неначе Хоче до зору ще й свій долучити… Б’ється в заглибинки промінь […]...
- Павло Мовчан – “Боже! Звільни мою душу від муки… “ Боже! Звільни мою душу від муки, Гуми не треба на мене вдягать! Вік опановую волі науку: Розум вже втратив… знайшов благодать… І на кону на життєвому граю, Вільний від себе, від слуху – крикун: Аж до нестями руками махаю, Криком волаю: – Я-а… ві-і-ічний двигу-у-ун… Вільний від правил громадських життєвих, Вільний від правди, та не […]...
- Павло Мовчан – Взаємне віддзеркалення Тебе я всюди, світло, бачив Летючим, ніжним та гарячим. У шибку ночі лунко стукав, Порізавши об неї руки. Ти ж, розгубивши пір’я біле, Від мене далі відлетіло. І обернулося на віск Те пір’я, що в долонях ніс. Ти ж залетіло так далеко, Що тільки й чути гострий клекіт. Та загубився навіть слід, І став прісним […]...
- Павло Мовчан – Відбиток І Ці віддзеркалення, як натяк на життя, На заплощинне, заприсутнє, інше… Де води вод незрушені стоять І де душа співає голосніше… І так затято дмухав в і н на скло, І посміхавсь улесливо відбитку, Немов за ним щось зриміше було, Мов торочив із потойбіччя нитку. Там – час відсутній, світ же – молодий, Осріблений, лункий – […]...
- Павло Мовчан – “Настане хвиля переселень… “ Настане хвиля переселень, Коли вживусь в стебло трави, Коли цвіркун зведе оселю В дуплі пустої голови. А може, в горлі ластів’ячім Розпорошусь, як круглий звук; В житті миттєвому – неначе Проміння, що торкнулось рук. Волосся всякне, мов коріння, В жагучий, всеприймучий грунт І прокільчиться в небо рівно Шаблюк зеленолезих жмут. Злетить метелик замість слова У […]...
- Павло Мовчан – дидактичне Світ неубутний, новий повсякчасно; У ньому все доцільне, що прекрасне. Закон один панує всевладущий, Єднаючи повітрям усяк сущих, Даруючи неспокій, супокій Усякому по висоті надій, І душі, наче зерна з шкаралущі, Вилущує – тож зберегти зумій Свою, не розміняй намарне: Настане день невідання всекарний, Щоб ти свої похибки зрозумів. Живи, дбайливо множачи добро, Твоє життя […]...
- Павло Мовчан – Зір (З циклу “Відлуння війни”) Зір не привласнює – голубить, Зір випромінює тепло, І, багатіючи від згуби, Не ділить на добро та зло Ні обширів земних, ні неба, Вбираючи лиш те у себе, Що навіть світ переросло: Батьків обличчя, день розлуки, Пожежу, шибениці тінь, В горшку общипаного крука, Прибиті руки на хресті. Та ширше зору, вище […]...
- Павло Мовчан – Наприклад, дерево Дуб-небодержець взеленив повітря І наслухає, як кружеля земля на корені. Чи ж під стопою рухається й світ? І по слідах народжується камінь? … Ой ти, любий-перебірничку, Ходиш кругло по камінчику! На підошвах ні пилиночки, Розтираєш білі дниночки… Вибираєш найкоштовнішу, шовковисто-білішу, І відпечатавши насмолені підошви, Гадаєш, слід полишив, відчувши рух свого ж Рухоминання, А в крові […]...
- Павло Мовчан – Марія Ти – доле моя у країні живих. І пристання. Знемігся язик мій щомиті тебе покликать: Для ймення твойого я випив повітря останнє, Для з’яви тебе в уяві моїй – вже повіки тремтять… Мов лопнула куля – світ збігся і стиснув довкола… Та, наче мачина, ти ходиш по жилах в мені, Розтулюю губи, холонучи в смолах, […]...
- Павло Мовчан – Світло Я повів почув, мой незримий хтось рухавсь, Та жоден листок на кущі не хитався. Судомою зору і дзеркалом слуху Когось видивляв, та ніхто не являвся. Чи промінь пройшов, бо побільшало світла, Тепла прибуло, зароїлася радість; Чи сіллю осіла вся спіль цьоголітня У гроні вина серед тихого саду. І плоть моя, світлом ущертно налита, Була запечатана […]...
Твір на тему поезія в моєму серці.