Павло Мовчан – Мури (поема)



1.

Цей янгол протятий
З крижиною в боці
Свій біль вимива
В золотому потоці,
І шпиль, що завершував царське стремління,
Поглиблював янгольську муку й боління.
О місто в намисті містків і бруківки,
Золочене скрізь по хрестах та верхівках,
А сподом – чорнюще,
Як мисль скритовбивці,
Глуха шкаралуща з іменням столиці!
Де п’яний поручник візницю шмагає –
За що, наповіщо – того сам не знає…
Ніхто не рятує волаючу душу,
Вода вимива сухозлоття на сушу,
І шпиль облетілий, двогострий, мов спис,

/> Все падає, падає з янголом вниз.

2. В камері

Якщо ти в самоті – будь сам собі юрбою
І паперових птиць розвішай над собою.
Крапчаста їхня тінь. Проте на тебе стане –
І думка молода під нею не зів’яне.
Кружалечко води, що висохла на денці,
Журбою не розводь – вона не розведеться.
Рука змалює круг, відтак – дрібніші в ньому-
Оце відвічний рух на кам’яній основі.
Малюй, малюй хутчій, обчислюй мрію рвійно,
Уже ідуть дощі, вітри високовійні.
Всі страхи відлетять – стіна тобі лишиться,
З її сумних глибин ти виворожиш птицю.
Рука шандарська
Вмить затре

кружки й квадрати,
В яких піднісся ти поверх шпиля,
Поверх хреста,
По… вище янголяти!
Ні, не дістати!
І гомінку юрбу внизу
На себе ти поділиш,
Бо в тебе – небо, в тебе – не…
Бо вже летюче тіло.
На власну волю
Та народ помножив своє ймення,
Щоб виправдать жорстокий вік
Своїм короткоденням.

3. Ніч

Цей мур за ніч знов виріс непомітно,
Допоки я обчислював крило,-
Ковзнула тінь доглядна, перелітна
І остудила зрошене чоло.
І тільки й видно, що цеглиння вікон,
Де тріщина, як ящірка, тече,-
Мені тепер до ранку, до край віку
Цей мур ламать загостреним плечем…
Жага подовжить ліжко і підлогу,
Підніме стіл на височезні ноги
І надвоє високого мене
Під небом озорілим перегне.
І в мокрих дзеркалах,
Що обтулили стіни,
Де жар вапна подрібнено на мак,
Рука Господня пише всерозбірно,
Каліграфічно таємничий знак.

4. Сон

Достоту, як вві сні:
Колодязя горлянка
І мерехтить на дні
Води розбита шклянка.
І падають униз,
Зітхаючи, краплини.
– І ти перехились,
Лети, лети до згину!..-
А спрага – не змогти –
До цямрин тебе клонить.
– Ну, відривайсь, лети!
Що, в жилах кров холоне?!
Отож бо воно й є!
Всі страхи, болі наші.
Бо кожному своє
І пить з своєї чаші.
Ха, в кожного свій смак,
Своя пекота й спека.
Ув’язнений дивак,
Ти полетиш дале-еко-о!..
Не грюкай у відро!
Ти випив свою воду,
Чекай – надійде строк,
І матимеш свободу…
Ха-ха-ха!

5. Все буде просто…

Мури муровані –
Вікно глибоке…
Пташко без імені,
В небо порошена.
Вітер затче в парусиння широке
В бганках його яблука зрілі,-
Буде, ой буде того раювання!..
Що ж то за дощ, намальований в небі, –
Зводяться плечі, стрічаючи холод…
Де ж та подібність одного із другим,
Де ж та причинність щоденної муки?
Вилущу зернята з кожного плоду –
Порох у пучках, і більше нічого…
Пташко без імені, вкладена в крила,
В перах твоїх ані вітру, ні неба…
Мушу цей мур розібрати по каменю,
Шлях замостить до товариша вірного
І в не… далекого.
Миттю спростується все у мовчанні –
Все буде просто,
Як зорі у небі.
Просто все буде,
Як небо у зорях.

6. до стіни

Просотані мохом червоні цеглини
І риски повздовжні –
Чи ж то з-під руки?
І форма квадратна безсмертної глини
Засвідчить стремління моє на віки…
Проходить звичаєм в’язничість безлика,
Поволі стіна від дощів розмока,
І сіє насіння у шпарки осика,
І форма древесна углиб затіка.
Чи ж треба стать щільно,
Щоб спина до спини,
Щоб стало майбутнє на повен мій зріст,
Щоб всі стільники вже надпитої глини
Комусь розказали короткий мій зміст.
О стіно, що свідчиш моє проминання,
Яка ж ти непевна в своїй довжині!
Проходжу тебе – зостається питання:
Чи ж лишиться знак якийсь по мені?!

7.

Так щиро дихав він на всіх
Своїм гарячим словом,
Що стукало, немов горіх,
В лобища мармурові.

І круглозвуко, наче дзвін,
Завис у просторі крізькому
Та, відштовхнувшись геть від стін,
Ударився об стелю знову…

Віддаленіла геть луна –
Лиш пасмуги зостались сині,
Мов крапля болю голосна,
Що затужавіла в сльозині,
Вона взернилась у хмарині…

Їм аби слово про любов,
Про каяття, помилку.
Як важко продихнуть, либонь,
Горлянку сполудило.
І замість слова гудлі йдуть
Продовгувате, сумно,-
Хитає головами суд
На нього так осудно…

Набрав води – скупий ковток
Загускнув від мовчання,
І підступився ще на крок
До глупого питання.

8. З крейдою в руці

У безбач, у смуть каламутної долі,
Мій вигук, моя ягодино, котись!
В червоній долоні – вуглини схололі
Сипких перепалених сліз…
Ну що мені стіни, сплямовані біллю,-
Прибить свою тінь і хутчій відійти.
По них відлопочуть пташки споночілі,
Розхилять ще ширше в’язничні кути.
Миколо, ставай одночасно повсюди,
Та попелом суму себе не обсип!
І слухай,
Як простір, народжений в грудях,
Свідомість твою швидко нурить углиб.
Хіба в піднебесся, що все в ластовинні,
Роздмухаєш всю пересушену кров
І будеш дзвеніть, як суха бадилина,
Про людство знедолене, братську любов?..
Хіба це все так? І з єдиним початком,
З єдиним відлунням, що котиться вдаль,
І крейда в руці, що лишилась на згадку
Про мрію відвічну, якої так жаль.

9.

Малюнок думки в кілька рисок –
Чи то вервечки до колиски,
В якій гойдатись… німоті,-
І перетліла, як навмисне,
Тоненька свічка в темноті…
Закапав віск від восковиці,
Хитнулись тіні по кутках.
І випроставсь біля божниці
Двокрилий в’язень, наче птах.
Щось тісно тут, де пахне смертю,
Де гострий погляд, наче крик,
На стиснутих вустах упертість
Ледь стримує жалкий язик.
Щось невітно в норі цій куцій,
Де гаснуть звуки і свічки,
Бо очі стежать, як беруться
Вогнем у в’язня кулаки.

10. На страту

Мої ручителі високі,
Які легкі останні кроки
До ешафоту від ганьби…
Сурмач, труби,
Віщуй утіху –
Моє обличчя повне сміху,
І кат, як брат,
Під брови-стріхи
Пускає погляд:
– Возлюби… –
Коли б ще хто дудів в сопілку,
І мою радість ніс, як бджілку,
І сипав квіти на бруківку,
І шепотів:
– дивись, диви…
Та я і так переразую
І свою душу молодую
Віддам на руки, що катують:
– На, розпинателю, лови!..-
Відчувши неласкавість дня,-
З Оки – тягучий холод,-
Ти раптом голову підняв,
Сягнув за видноколо…
Так високо – до гіркоти,
До німоти у зорі –
Перо лелечине летить
І душу всю прозорить.
На широчінь грудей пустить
Зітхання, як опуку,
І, наче цвях, летюча мить
Проб’є простерту руку…
Вже стелиться широка путь
У рай далекий а чи в пекло,
А низом душі чорногрекі
Гріхи свої земні несуть.
Душе моя, легка пір’їно,
Немає в боротьбі загину –
Є вічний бій і вічна путь.
Летить, летить душа? пір’їна? –
Внизу ледь мріє Україна,-
І чує щось таке знайоме
В мотиві, дутім на дуду;
І грузнуть ноги, як в солому,
Коли по хмарах в небо йдуть.

Київ – Ленінград, 1973 р.

____________________________
Цю поему, у сильно зміненому вигляді, було видано 1977 р. у збірці “Пам’ять” під назвою “Небо Кибальчича”


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)




Чого не вистачає українцям.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Мури (поема)
Copyright © Українська література 2019. All Rights Reserved.