Павло Мовчан – “На пагорби, на вечір, на вітри… “
На пагорби, на вечір, на вітри
Зір посила свій подив і відвертість:
Далеко – жить, далеко – йти з гори
І небо на плечах нести упертих.
Звиса згори сріблястий ланцюжок –
Простерту руку піднеси під нього:
Тече, тече крізь пальці порошок,
Вкрива блакиттю зрошену дорогу.
За обрієм відкрилося мені
Солодке лоно – папороть квітуча,
Літа мені куються голосні
Зозулями на листячку летючім.
Зелений колір всюди молодий,
Зласкавлений промінням стягуватим…
О завтрашнє, спинися і зажди –
Зірву листочок, аби смак не втратить!
Зір утомлю, і виснажу вуста,
І жайворів візьму собі у вуха…
Трава густа з-під ніг мені зроста,
Немов пита: – Ну, чом спинився? Рухайсь!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – Вечір… Ніч Далечінь від світла тиха, Спокій з півночі тече… Кущ ліщини ледве дихав – Кидав краплі на плече… Я стояв лицем на південь, Очі в темряві купав. Слухав: Віз Чумацький їде – Сіль по небу розсипа… В очі світло натікає – Душу висвітлить твою… Обертаючи за плечі, Бачу: у очах туман… В мене ніч. А в […]...
- Віктор Забіла – Повіяли вітри буйні Повіяли вітри буйні Да над синім морем; Забилося серце моє Перед лютим горем. Повіяли вітри буйні З холодного краю; Розлучили з дівчиною, Котру я кохаю. Да не вітри: люди злії Мені се зробили; Самі мене звели з нею, Самі й розлучили. Перестали вітри буйні, Всюди стало тихо; А у мене, нещасного, Все на серці лихо. […]...
- Павло Мовчан – Осіння пам’ять Запорошене око сльоза омиває, Схолонають ліси, і листочок листка доганяє, І повзуча трава завмирає, наїживши спину, Щоб ухутрити плечі тобі соболино. Ніби іскра – папір – порошина пекуча Пропалила весь світ – чорна дірка зія, Отвір ширша – для ширших сполучень Продувається пам’ять твоя… Та у звивині мізку – тернина – Гострий спогад, урослий цвяшок: […]...
- Павло Мовчан – Вітряний вечір Верховний шум над головами йшов Притишено, напружено, поштиво І широко стелив блакитний шовк, Пестливо гладив хвилі ворухливі. Верховний шум протяжно над життям Стеливсь листато стишеним лататтям, Ламаючи уперто опертя, Муруючи по обріях загати… І ширився потужно слідкома Горбатий страх, підшитий хутром чорним; Він ліс рівняв, і чолопки ламав, І простелявсь над водами потворно… Він з […]...
- Павло Мовчан – Арлекін Так далеко гра від життя, ой далеко, Що не ствердить небо землею, а землю небом. Порожнеча, що всіх єднала, зсукалась у нитку, Від мандрівки – ні зиску, ні збитку: Шва розшилася – ледве тримаються руки, Голова підмізинна нездала на штуки, Похилилась, бо їй не збагнуть Ні вертепних ходів, ні спонуки, Ані гри одноосібної суть. В […]...
- Павло Мовчан – Ягода Суничино терпка, жарка і недозріла, Тверда моя рука Торкнулась твого тіла І зранила – прости… Як тепер кров замовить? Невже ж занапастив Душі святу основу?.. Недосконалий я: зісподу росте вовна. Я серце пощербив давно. І плоть моя щертовна. Привласнюю, беру, владую, розкошую… Та своїх зморщок не зітру і честі не сплямую. Вже знати й на […]...
- Павло Мовчан – В стручкові гороху І занімів, немов прозрів нарешті, Наваживсь зазирнути у прийдешнє, Де все хистке, непевне, Як вві сні: Моє життя було чужим мені, Бо я на мить побачив старість власну, Здригнувшися, зістаривсь передчасно… Чого злякався і чого тремтів: Ти ж і в минулому, в майбутньому житті? Ну, немічний, знесилений, ну, хворий… Та хто тобі рідніший з двох, […]...
- Павло Мовчан – На пасовиську Спалахує останнім соком зелень, Так наче хоче очі задобрить Облудним світлом, полиском сталевим, Що іскравіє, міниться щомить. То бризне враз, то нагло відвологне, То пронесе метеликів разок, Аби не чули, як дерева стогнуть, Зронивши з себе ще один листок. Вразливе все, що тіло, що стеблина, І біль один, бо час один на всіх. І мов […]...
- Павло Мовчан – “І день навстежень, і очі – розкриті на безмір… “ І день навстежень, і очі – Розкриті на безмір… Були ж ми, були, ой, як світ, широчезні. І в злеті крильми черкали об стелю, І в пам’ять вростала саманна оселя. Тепер, як одвірки – вузькі, клинцюваті, Не пройде крізь нас ані тин, ані хата. Як вушко у голці – ледь світиться око, Щоб свідчить щомиті […]...
- Павло Мовчан – Біля дніпра – Пет-ре! Іва-не! Ма-рі-є! – По складах переносимо власні ймення на той бік, Де іскри святкують свою нетривалість, Блукаючий дим назустріч підводиться тихо, Високе полум’я, високий дим, і ми високі. Сягаємо один одного і рівність свою відчуваємо З березовим вітром, Що носить пригорщу солов’їв і не знає, Де їх посіять… Рівна земля під ногами – […]...
- Ольжич Олег – Знов вітри над землею, вітри Знов вітри над землею, вітри І блакить, і розриви, і дим Сонну землю черкає згори Смерть черкає крилом голубим. Ширше груди! Повніше серця! (Бо згориш від чекання, згориш!) Чи була коли днина, як ця, І дівочі уста принадніш?! О, ця днина, як п’яне вино! О, ця смерть, як холодна блакить! Як велично, що нам не […]...
- Павло Мовчан – “Опізненим цвітом будяк прозвіщає про літо… “ Опізненим цвітом будяк прозвіщає про літо, Про те, що давно розпорошено вітром; Зажди, це ж ти сам пороздмухував листя І хмари, як пух, розпустив волокнисті. Чого сумувати, з якої потреби? Піднімемо вгору обтяжене небо. Опізненим цвітом зласкавимо очі І станем ось так, як будяк на обоччі. Чи стане снаги і в морози радіти, І всіх […]...
- Павло Мовчан – Взаємне віддзеркалення Тебе я всюди, світло, бачив Летючим, ніжним та гарячим. У шибку ночі лунко стукав, Порізавши об неї руки. Ти ж, розгубивши пір’я біле, Від мене далі відлетіло. І обернулося на віск Те пір’я, що в долонях ніс. Ти ж залетіло так далеко, Що тільки й чути гострий клекіт. Та загубився навіть слід, І став прісним […]...
- Павло Мовчан – Проступаючі малюнки Він горілиць лежав, розплющений повітрям, За межами очей закруглювався світ, І від тепла, що в тілі, западина гранітна Розширювалась, глибла поволі, наче лід… А під вагою тіла стискалося коріння, І карлючки торішні, прошилюючи спину, Торкалися болюче настуджених кісток. Проточний зір стікає, мов джерело, поволі, І чистота дитяча у ньому не струмить, І осіда на денці […]...
- Павло Мовчан – Вощане щастя Життя нам щастя обіцяло… Воно ж, мов усмішка швидка, Торкнувшись губ, мигцем розтало, Стекло по битих черепках. Але ж… листочок тополиний, І гіркуватий сік трави, І в пучках скорена стеблина, І дух ширястий жаливи – Є складниками того щастя, Якого не помітив ти, Бо зір навиклий до контрастів, Язик – до слади й гіркоти… Не […]...
- Павло Мовчан – В горах Агасі Айвазяну Вповзали в долину конопляні хмари, Тягуче-повільно, неначе вві сні. І світ твердокорий робився примарним, І вітер ловили хрести кам’яні… І відстань у часі сама скасувалась: Пощезли всі свідчення, знаки віків… Вже час визначала у часі реальність Рельєфністю змісту, конкретністю слів: Хати, і хрести, і підошви граніту, І ми, ніби згустки повівтряні, тут, На […]...
- Павло Мовчан – Зупинка Вже дихають вирієм крила лелечі, І тінь прохолоди все довше лежить У тебе в ногах. І згинаються плечі, Так наче поважчала неба блакить. В сусідськім дворі відбуяло весілля: Спориш весь затоптано, вибитий тік, І жовтий листочок, немов на похмілля, Кружляє, танцює востаннє за вік. О часе біжучий, на хвилю спіткнися, Незримий годинник у серці спини… […]...
- Павло Мовчан – “Не барвиться, перецвіта… “ Не барвиться, перецвіта Навкружниця у колір диму, І накривають хатній дах Дерева крилами прудкими. І місять листя, наче глину, Бо чути: ноги шелестять, І на березову бантину Саджають діти каченят. Глибшає річищем ріка Під повстю сизого туману, І в житла спокій затіка Дрімотою – безперестанно…...
- Павло Мовчан – Спогад про війну Спраглі очі відкривають день. Зелений простір і вервечка птахів, А попереду білий метелик стелі. Брате! Сьогоднішній вітер приніс пам’ять про тебе – З якого поля? Водить мати по грядці скруху: Щось не сходить пісок вже тридцяту весну… Золотий молочай Гріє стежку далеку, Спучнявіла вода у відрі по вінця – А тебе немає! Лиш побрижена шибка […]...
- Павло Мовчан – дубовий листок на снігу Залатано пам’ять, мов драну сорочку, Сніги зарівняли всі дати-рубці, І, ніби люстерко, торішній листочок Ти міцно затис у своїм кулаці. А в ньому окрайчик весни віддзеркаливсь, Осколок води та небесна блакить, І скрапують з шиї вишневі коралі, А поруч рука чоловіча тремтить. А крику ж немає – його вже не чути, Бо вийшов за межі […]...
- Павло Мовчан – “Лункі в узголов’ї колеса цокочуть… “ Лункі в узголов’ї колеса цокочуть, І вікна мелькочуть, скипається ртуть… Куди і кого безупинно щоночі Крізь чорне безсоння везуть та везуть?.. Чи, може ж, то мчить моє тіло окремо Від сонної пам’яті й приспаних мрій; Лиш крешуть колеса – спалахує кремінь, І лопають, мов міхури, ліхтарі… І пес здичавілий волочиться слідом: Дзвенить по дорозі гарячий […]...
- Павло Мовчан – Туман На тин натикався туман благуватий І кілля трухляве, мов зуби, хитав Та все наближався щомиті до хати По стежці, яку із давен пам’ятав: Примарний єством, та присутність відчутна, – Він, світ поглинаючи, пам’ять стискав, Наліг він на двері плечем всемогутнім- У дошці зосталось гніздо від сучка… Якась невиразність, розмитість суцільна, Якесь розпадання того, що було, […]...
- Павло Мовчан – Поклик Намарилось недоброхіть: Недбайний день і погуляння, Кругом штахетник, наче кліть, А посередині стоїть Драбина в небо, і останній Щабель зелений, наче віть, – Не досягнуть, не долетіть, Бо неспроможен до літання… Поволі-воленьки іти, Перебирать щаблі трухляві, А на хмарині зверху – ти, В блакить вмочивши крила дляві, Пливеш – мені не досягти… Щаблі обрушуються – […]...
- Павло Мовчан – “Густіша обрій, сніг синіє… “ Густіша обрій, сніг синіє, Вільшина німо сім’я сіє, Вода тече, немов не вміє, Тонкий торкаючи льодок, І чистий погляд вечоріє Від злагоди і від думок. А крила гонять холодок На ще проріджений гайок, І ледве зримий літачок У небі смужкою синіє. О невимовна ліпота, Зникать в тобі, а не питать: Звідкіль у роті гіркота, Якщо […]...
- Поема Олеся Гончара – 9 травня (тільки почата) Лунко асфальт лопоче, Мов дощ об зелений лист. Зненацька, як ласка дівоча, Крізь вітру блакитний свист. Ранок в дорозі догонить, Сміється і плаче: стань, Скидай фронтові погони, Свідки твоїх скитань! Спинися, живий і щасливий, Спинися на повнім скаку. Не раз біля теплої гриви Ти ж мріяв про мить таку! Коня, що парує в милі, Звільни […]...
- Павло Мовчан – “Зелений луг, веселий пух… “ Зелений луг, веселий пух І біла конюшина. І котиться луна за пруг – Вишнева намистина. Не наступай на трійчаки, На ці рослини щирі – З-під ніг сполохані квітки Летять в осінній вирій. Збезважся, виструнчись і ти, Візьми трой-зілля в пучки, Услідно і собі лети Над лугом однозвучним. Над шляхом, що глухим піском Прикинувся з учора, […]...
- Павло Мовчан – Бути деревом Б. Грищуку Шум даленіючий в мушлях насичувавсь Співом пташиним, З теплого отвору хміль вививавсь запашний, І виплітався, ніби струмок з-під крижини, З-поза хмарини промінь уже веснявий. А на узбіччі шляху тополі стоять гордорослі- Гнізда сорочі вінчають їм чола, Наче тернові вінки, Плоть дерев’яна на вітрі розіп’ята й досі – Корчиться в муках і вигинає рамена-гілки. […]...
- Павло Мовчан – “Повсюди сліди мовчання, і всюди привід для слова… “ Повсюди сліди мовчання, і всюди привід для слова: Ув оці – дерево, у вусі – пташка, а в пальцях – глина. Долучайтеся до творення всього сущого. Замикай пташку в насінину, в шкаралупі викохуй дерево І розмикай пальці – тече глина, а в ній – олені. По обидва боки вода – віддзеркалює спеку, А засторчений меч […]...
- Павло Мовчан – Що ви знайшли на небесних купинах? Хвилею зору небо схитнулось, Східності хмари збігали униз. Прогуркотіло, мов бочка, минуле, Ти ж при падінні на мить зупинивсь. Там на горі, де громи дозрівають, Скрапують в небо вишні рясні, Крізь намальовану браму до раю Страдницькі видно обличчя мені… Колір земний, а з очей б’ють джерельця, В борознах зморщок запіксь чорнозем,- Мов на монетах, образ […]...
- Павло Мовчан – “Не навмання, а полем навпростець… “ Не навмання, а полем навпростець… Холодить щоки дощик-сіянець, І мокрий холод обнатужив плечі, А під ногами хлюпіт мокротечі. О чорноземле, тванна, глейкувата. Повітря у легенях так багато, Що, висмикнувши ноги, вознесусь, На тіло відвологле, наче вата, Цей дощ несе, важенний, наче брус. Спинюсь. Перепочину. Лиш хвилину. Мішу ногами босими багно. То борошенце горбить мені спину, […]...
- Павло Мовчан – “Криниця. Стану над водою… “ Криниця. Стану над водою, Уп’юся суттінню густою, І відра попелом ущерть Наповняться. А ніч, як смерть, Все перепалить, перетлить… І жахко з відер воду пить. Лиш при вогні будеш радіти, Що не минулося ще літо, Хоч смутки виникли й жалі. Вогонь на тихому крилі По колу поле облітає, В глибокі відра зазирає, І ставить мітки […]...
- Павло Мовчан – Заміс … Знову копаємо в глинищі глину. Жили солом’яні зв’яжуть заміс… – Хата для кого? – Буде для сина… – В колію грузне вантажений віз. Глина мастка обжовтила долоні… Був уже нею… чи стану колись?.. – Глино, забула ти мову солону. – Злиплися губи, слова запеклись… – … Слухай,- валує стогін із горла – Завше відкрите […]...
- Павло Мовчан – “Вечірня мідь води лункої… “ Вечірня мідь води лункої Повітря плющила тверде, І хвилями мінився колір – На золоте і молоде. І чайка з кратера блакиті Випурхувала камінцем, Повітря тріскалось щомиті І шилось на руці рубцем. Скотились крапельки пташині, Неначе краплі дощові Із роговиці… Світ відлинув, І день сховавсь у рукаві. Слух загострився, наче голка, І раптом тишу проколов, І, […]...
- Павло Мовчан – Батькові рубці (З циклу “Фотокартки”) (З циклу “Фотокартки”) Як пам’ять відбілить І кров свою очистить?.. Порошиться блакить На дерево безлисте. І тріщина вузька – То й сніг не западає. А неба товщ важка Сльозу лиш витискає. Спливає чистота… Що ж осіда на серці? Чи сажа від гнота? Чи сіль в очах на денці? Не відбілить мені Зеленої сорочки. Бо там, […]...
- Павло Мовчан – “Болючішає зелень і блакить… “ Болючішає зелень і блакить, І дзеркало зістаріле болить, Хоч бачу, як струмує риса в ньому; Твоє обличчя в струмі золотому Вже не твоє, а натяк на подобу. Зректися тричі і мене попробуй, Бо час правдивий, докази – прямі… Хіба тебе я зрадив? Я зрадів, Коли з очей здер образ, як полуду, І кинув одлі. Та […]...
- Павло Мовчан – Батькові Проносячи шум, саморослі колони Попарно ішли вздовж шляхів кругових… Ти слухав і вгору підносив долоні – Вони ж підлітали не вище трави. Який же низенький… А води ще нижчі. Та сонце ще нижче за води сіда, Щоб нуритись в темінь і шляхом очищень Пройти, як проходить краплина-звізда. Лежав горілиць, а долоні, безсило Спурхнувши, знеможено падали […]...
- Павло Мовчан – “Нотується вся радість на листку… “ Нотується вся радість на листку, А на чолі – журба печаттю Каїна. І пишеться все добре на піску, А все лихе карбується на камені. Все сонячне викреслює рука, Дощем чорнильним листя переписує, Ляга на плечі темрява важка, Над головою виростає високо… Ще ні вершка не видно, ні піску, Ні шелесту не чути, ані голосу, Засвічено […]...
- Павло Мовчан – Шістнадцять рядків про дощ Таких крейдяних хмар не бачив я давно: Вони громадно йшли на сплющене вікно. Чи втрима рами криж, в якому скалки скла Тернинами стирчать, придатні для чола? Зсувалися шпилі, мінився колір хмар, Розверзнуте нутро вниз вивергало жар. І попільнястий грім, огромлюючи слух, Хитав колоду бджіл – хитавсь вощаний дух. І хвиля налягла – аж скособочивсь дім, […]...
- Павло Мовчан – Грамота За мене й окрім мене, В мені та поза мною Хтось рішення приймав, відверто нотував То тінню по стіні, то по мені стіною, То розчином вапна, то фарбою густою, – Новіла на губах обручка золота… Досвідчений мій зір ошуканий був знову Зеленкою листків, яскравістю вапна: На пам’ять вивчив я усю світлобудову, Та фарба відкривалась у […]...
- Павло Мовчан – Голос серця Упізнаєш мене вві сні І видихаєш:- Мій коханий!..- Та всюди люди мовчазні Хитають скрушно:- Вона п’яна… – Як порошинку, на руках Несу тебе й боюся вітру, І замість тіні – хилитка Лоскоче ноги пляма світла. – Любове, – шепочу, – збудись, Бо люди подовкола… – І камінь падає униз, Кругом – безмежне поле. Мов порошина, […]...
Мої роздуми над поемою мойсей франка.