Павло Мовчан – На перевозі



Води окравок металевий
Вночі, мов бляхи шмат, дзвенів…
Тремтіння зірок вересневих
Передавалось і мені…
І мерзнув я – голчаний холод
Вганявсь під нігті, кров студив,
Мов літа й не було ніколи,
А холод панував завжди…
Час уповільнювавсь у жилах,
І випрямлялися думки.
Уже дванадцяту пробило –
Заворушилися гвіздки…
Я перевозу ждав безглуздо
Чи переходу з ночі… в ніч…
З свого н і щ о в якесь н і к у д и,
Щоб тільки вирватися пріч…
Але ж гвіздки – в ступнях, в долонях…
Дзвенів бляшаний шмат води
І рвався голос: – Гей, Хароне!
Подай свій перевіз сюди!
Ой, порятуй пропащу душу,
У теплий вирій відпусти!
Бо я свого хреста не зрушу… –
Вздовж течії – хрести, хрести…
І в кожного – глибокий корінь,
А на раменах – рушники.
Я перекинув очі д’горі:
Тремтять настуджені зірки…
І я гукнув: – Агов, Хароне!
Тут – царство тіней, там – живих.
Час загускає, кров холоне…
В н і к у д и ти везеш не тих.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Мої роздуми над романом анна кареніна.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – На перевозі