Павло Мовчан – На узліссі
Відхилялось чисте небо –
Жовтий полог йшов у літ,
І світився в півня гребінь
Під вікном, як первоцвіт.
Дивно нам сьогодні зранку
Вряд продмухувать шибки
Й замість солоду у склянки
Класти липові листки.
Й крихти терпкості не чути –
Чи ж воно так й має буть,
Коли губ торкнеться сутінь
Чи вишнева каламуть?
Що ж, настоїм в лампі світло,
Ним окропим всі кути,
Де зберігся запах літа, –
Щоб не знати гіркоти.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – далеке-дитяче Вогнем смичка обпалено горшки, В затишку срібному цвіркун снує кубельце, На конях синіх ручі дітваки До ставу йдуть – брязкотить відерце. Вишнева спіль на глиняній стіні, Химерна тінь – то сутінь на коні. А стукіт кутий! – в сіно загрібайся Або очима в небо розростайся. Солодкі губи, бо солодкий страх Веде до згуби під відкритий […]...
- Павло Мовчан – “Промкнулося світло і впало на світле – ясне… “ Промкнулося світло і впало на світле – ясне, А зверху осоння яріло зелене; Зітхання злетіло, засвічене днем, Немовби душа відлетіла від мене. Цей день промине… По рожевих снігах Хуртована сутінь відхлине, І скупо зав’яжеться в синіх очах Прозорим прозора перлина… Невже випробовує нас ліпота Малиновим небом, снігами, Аби не ставала глуха чорнота Попереду нас і […]...
- Павло Мовчан – Подільність Облесливі і велемовні, Не промовляють – шовк прядуть, Вуста-меди, вуста-гріховні, Їм бджоли мед свій віддають. Не обійти, не розминутись, Коли почую мови шовк, І шелестить шовками сутінь, І шиється шовками крок. Ти – солодощі й пожадання, Ти – плесо, біле від лілей, Стільник, защедрений коханням, Нестерпне світло для очей… Яким би не ішов я шляхом, […]...
- Павло Мовчан – Втеча Бралось за північ. Вулиця спала. Листя, розтерте на порох, куріло. Світло в вітрині хололо, мов смалець, Глянув – наозирці шибка летіла. Разом зі свистом голос знайомий: – Втечею долю не ошукати!.. Стане сліпим шлях твій додому, Душу ж розшарпає ніч сучкувата… – Шибкою зранена сутінь рожева Ніби хотіла втечу засвідчить. Гостро кололися білі дерева Віттям, […]...
- Павло Мовчан – “душа твоя не коло мене… “ Душа твоя не коло мене – В безбарвних снах тебе нема… Безбарвніє й трава зелена, День, мов сторінка та німа, Де проти сонця букви зблякли, Але й уяви теж забракло, Щоб з жовтизни тебе гукнуть… І голосу останні краплі Спромігся мовчки проковтнуть… По шию – холод, ні, він в роті, Що навіть важко продихнуть, І […]...
- Павло Мовчан – А вже з тої криниченьки У тій криниці час стояв забутий, – Води із неї вже ніхто не пив, У ній гніздилась чорнопера сутінь І падав стрімко тільки дощ сліпий. І маятник у ній не хилитався, Обличчя поспливали слюдяні, І тхнуло нуддю та стоячим часом Так, ніби розкладався він на дні. О водо мертва! Я тебе напився, І позначила жили […]...
- Павло Мовчан – “Відкривши тихенько повітряні двері… “ Відкривши тихенько повітряні двері І звузивши очі, я в світло вступив: Літали ромашки легкі, білопері, Сталився на вітрові сонячний спис. Вступало у згоду з блакитним – зелене; Сприймаючи світло, мій зір віддавав І смуток високий, і радість священну Так, ніби із мене ще хтось виглядав… Він світла боявся завжди, а сьогодні, Примруживши очі, так пильно […]...
- Павло Мовчан – Біля братської могили Незримо, але чітко мінився хмари профіль. В проміжках між дощами спалахували кохви І, висвітливши сутінь, заціпеніли в страсі, Бо, як і ти, уздріли провали чорні в часі. З тих непомітних щілин тягло липкою цвіллю І листя вибивалось несправжнє, побіліле… І чувся плач: “Синочку, гіркий мій полиночку, Чого ж ростеш далеко ти на чужім горбочку?..” Щоб […]...
- Павло Мовчан – “У сутінках і трави сутеніли… “ У сутінках і трави сутеніли, І олово важке несла ріка, Лиш рушники на цвинтарі біліли, Затиснуті хрестами в кулаках. Ніде ніхто. Нікому. Тиха тиша. Густіше сутінь, і густіша кров, І замість тебе мов хтось інший дише, Рукою водить: скрип-поскрип перо. Напише “сутінь”, згодом перекреслить, Чи виправить на інше слово “день”, Чи слово “ніч” напише разів […]...
- Павло Мовчан – Зустріч Чому ти, пташино, тривожишся дарма? Ось зараз я рушу і тінь потягну. Збігають, мов креда з стіни, усі фарби З очей, і чути тривогу лише голосну. Не скоїлось ще, та лихо вже чути, О, як розминутися, пташечко, з ним? Хоч світло іще, але крадеться сутінь, Вогню ще не видно – гірчавіє дим. Хоч прузлик пряде […]...
- Павло Мовчан – Моє вікно Моє вікно. Перекреслене рамами. Обплетене вітами яблунь, Обліплене листям. Воно З шматками блакиті Склом облите. На ньому, мов шаблі, Танцюють блискавки дзвінколезі. Йому належить Через квадрати Світло цідити в кімнату, Вихлюпувать з сірих стін Все темне на вулицю. Моє вікно – то кін, Де я роль головну виконую. Я часто бачу, як воно плаче І […]...
- Павло Мовчан – “Зелений луг, веселий пух… “ Зелений луг, веселий пух І біла конюшина. І котиться луна за пруг – Вишнева намистина. Не наступай на трійчаки, На ці рослини щирі – З-під ніг сполохані квітки Летять в осінній вирій. Збезважся, виструнчись і ти, Візьми трой-зілля в пучки, Услідно і собі лети Над лугом однозвучним. Над шляхом, що глухим піском Прикинувся з учора, […]...
- Павло Мовчан – Запитальне Мій падоньку, а як збагнуть Вечірню неба каламуть? Про грона згусклого повітря Яка нам розповість палітра? Яким пером або устами намалювать Звичайний камінь, Якщо я голими руками Аж до нестями барабаню, Та ні відлуння, ні зітхання, Лише зсудомлене мовчання, Мій падоньку!.. Все так, Щось пишемо не те, За пазухою образ грієм, – В цей час […]...
- Павло Мовчан – Передвесняне Сирітство простору, В якому ворон кряче, Ділилось гострими Крильми навпіл, неначе Від того додавалося тепла Усій землі, де сутінь залягла, Змаливши все, Розмивши обрис лісу, Сховавши всіх за снігову завісу, Що тільки й чуть, як кличе птах небесний Свою луну, весняну мить воскреслу. І я йому у відповідь кричу, Що слідкома За подихом лечу!...
- Павло Мовчан – Роздвоєння стебла Мов соком рослина, я повен тобою, Іменням твоїм запечатано губи, Та зайва сльоза переломить надвоє, Бо надмір тебе – неминуча погуба… Ні дням, ні словам я твоїм неспівмірен, Зоставсь навіть усміх за межами тіла, Так ніби із рук твоїх випав допіру: Бо слідом ступаю непевно й невміло… Торкнувшись порога, кажу йому: “Здрастуй!” В розсохлім повітрі […]...
- Павло Мовчан – “Кожного дня шукаю-відшукую… “ Кожного дня шукаю-відшукую Форму для дерева, форму для квітки: Крона роздмухана вітром, Бджілка запліднює квітку. Те і не те джерело, Що виходить з-під кореня. Слово твердіша з прожитою дниною. Обриси каменю сутінь розмила, Та і не та зав’язалася ластівка в хмарі… Кожного дня слово шукаю, Щоб розповісти про солод нектару....
- Павло Мовчан – “Вже смеркла вода. І дерева глибокі… “ Вже смеркла вода. І дерева глибокі Верхів’ями нурились в прірву німу, Мов лійка, округлене широко око Несито і тихо смоктало пітьму. Всередину зір затягнув і хмарину, І крижня, і верби, й примарну сову, І, ніби яйце, тонкостінну хатину, І цяточку світла – рухливу, живу… І коні вороні втяглись і пропали, Летюча роса, і застиглі листки… […]...
- Павло Мовчан – “І, посміхаючись, мов танув… “ І, посміхаючись, мов танув, І перетворювавсь у рух. І відкривав не вуха – рани, Аби поглибити свій слух. І затверділе зверху тіло Зчищав, мов кору. Щоб відчуть, Як поторкає звечоріло Повітря сиза каламуть. І слухав, розчинивши тіло, Як в серці промінь затверділий, Немов накільчений, росте. Повітря зашерха густе… Але вихоплюється слово Від захвату, що тобі […]...
- Павло Мовчан – “Я вас не викличу з нічого… “ Я вас не викличу з нічого, Не виплачу, не воскрешу: Нема зворотної дороги. Там завмира підземний шум. Спільнопорушно, однобічно Примари гнали їх в пітьму, У мерзлоту вганяли вічну, У гнізда металевих мук. В ім’я безглуздої ідеї Та нездійсненної мети Сини Росії й Іудеї В підземні гнали вас світи… Брати мої! де ваше кістя? На Колимі? […]...
- Павло Мовчан – Взаємне віддзеркалення Тебе я всюди, світло, бачив Летючим, ніжним та гарячим. У шибку ночі лунко стукав, Порізавши об неї руки. Ти ж, розгубивши пір’я біле, Від мене далі відлетіло. І обернулося на віск Те пір’я, що в долонях ніс. Ти ж залетіло так далеко, Що тільки й чути гострий клекіт. Та загубився навіть слід, І став прісним […]...
- Павло Мовчан – Надмірна світлість Надмірна світлість вже така далека, Що можна лиш уявою сягнуть. Крильми виказує спалахнутий лелека Неблизь небесну і криничну путь. Безсмертник при вустах тримає промінь, Ворсинки світла переносить джміль… Надміру світла в срібному розломі: Громадиться вгороі небесна сіль… Кущ сяйва палахкоче при дорозі, А з нього пташка іскрою зліта, Та підійти до нього не в спромозі […]...
- Павло Мовчан – Уривки з поеми про Т. Г. Шевченка 1. Висять налицини й забрала В моїй робітні на стіні, І ходить холод шестипалий Угору й вниз по крутизні. Всещедрий Боже! Як обмислив Своєю ласкою мене: Стають ще більше прямовисні Ці куті сходи з кожним днем… Тече з долоні віск гарячий, І кособоко свічка спить. Душе моя, ти знову плачеш, День проминув – ану ж […]...
- Павло Мовчан – Гравюри Георгія Якутовича 1. Сутінь фарби розмиває, сполучає з криком тінь І вплітає вовчу зграю в чагарі густим-густі. Ось вони: летять жарини, пропікаючи наскрізь М’якуш зваляної днини: капле в землю талий віск… У роззявлених пащеках свист кругліє, наче шріт, Дише хижо чорна спека, задихається весь світ… І тобі ядушно в хаті – відчиняєш вікна в ніч, Хвилі котяться […]...
- Павло Мовчан – Після перегляду фільму “Звичайний фашизм” Ніч велика, велика, велика! Прагну голос роздмухати криком, Але бракне повітря мені. Задихаюсь в нічній німотні – Гуконути нікого не можу – Глухота подовкіл зловорожа. І страшна не війна – прокидання: Раптом в шибці не буде світання. І надворі пітьма, як у сні, – Чи то ніч, наче пам’ять війні? Та свідомість давно не дрімає, […]...
- Павло Мовчан – Шлях Шлях розкиса на голотечі, Мов хоче кроки розчахнуть, Намулом осідає вечір, І згущується каламуть. В глевкій грязюці слід зникає – Позаду дощова стіна; І ти, немов вигнанець з гаю, Все тонеш, не знаходиш дна… А на обоччі розчепіривсь У розпачі терновий кущ, Бо світ навколо сірим-сірий… І став твій погляд невидющ… Чи, може, очі призвичаїв […]...
- Павло Мовчан – Повнота У поторках хвиль, у цорканні круглої ріні Вчувалась надмірна ласкавість творця. В легені вхлинало повітря вечірнє, Щоб вибухнуть вигуком з горла співця: – Хвала за любов! За прихилля травневе! За зриму теперішність долі і море життя! – Яка несумірність прожитого – дневі: Упала вода, але піднялись почуття… В прихиленім небі чиясь засвітилась зіниця, І променем […]...
- Павло Мовчан – Стремління Я так тягнусь до тебе Що стогін може лише мислитись Наче криничка у лузі – Не зауважений ніким Сам у собі й для неба Ти ж – в кожній крапці зримості І слух скасовано задля стремління Туди до зглиблення Там де і “є” і де “нема” Ой розчинитись пучками губами І втанути зомлінням в тебе […]...
- Павло Мовчан – Перед світанком День схлянув, як і не було: У вікна вдосталь натекло Важкої сутіні та тиші. І світла кругле помело Під ліхтарем вітрець колише. Гостріша гавкіт у селі, А людський голос пучнявіє, І м’ятним духом від землі Легенько понад шляхом віє. Все водностайнює пітьма, З речей знімає оболонки: Ні верб, ані беріз нема, Всі імена, слова помовкли… […]...
- Павло Мовчан – Пізня гроза Так далеко – ледве й видко, Як грози сталева нитка Пересновує туман, І луни щербатий злиток Деренчить, мов тріслий дзбан. Так далеко, що й не чути Крапель, спійманих відром. Біла марля, чорна сутінь Пеленають круглий рот… Дихай, дихай крізь весь простір, Крізь набряклу криком повсть… Бовваніє час навпроти… Крізь туман іде навпрост? І несе він, […]...
- Павло Мовчан – “Вивітрюється темрява із лугу… “ Вивітрюється темрява із лугу, Зволожений світлішає пісок, Проводить риску по край неба вугіль, Відтворюючи птичий голосок… Ніч слабшає, мина пітьми свавілля, Розлазяться липучі ланцюги, Кінчається мовчальна поночівля, Світ входить швидко в світлі береги. З кубла імли виплутується стежка, Щоб луг навпіл раптово розітнуть, І молодик, як знайдена сережка, Роз’яснює небесну каламуть. І повертають речі свої […]...
- Павло Мовчан – “На весну вже пішло… “ На весну вже пішло. Відлуння рідкувате, Проріджуючи слух, дощем намоклу вату, Верталося назад, так низько, ледве й чути, І слідкома за ним тяглася повстю сутінь… Зневажений, знечулений до всього, Прийнявши в себе спис далекої дороги, Ліс чорно височів, заслуханий у себе, Пускаючи пташок в позеленіле небо. Співзвучний ти чи ні глухій гущавині, Веселий чи сумний […]...
- Павло Мовчан – “Що може віщувать про плід тернова квітка?..” Що може віщувать про плід тернова квітка? Оголеність стебла не змінюється в звук. На грубих чагарях лежить легка намітка, Заплутавши в собі бджіл золотий ланцюг. І просторінь крихка розкрилася в незнане, Покірно ведучи свій погляд, щоб збагнуть, Чом неодмінно в цих мережах тонкотканних Доцільність а чи лад присутні мають буть? Цвіте? Нехай цвіте. Само все […]...
- Павло Мовчан – “Скільки вод стоїть між нами… “ Скільки вод стоїть між нами, Поміж нами стільки днів… І танцює чорний камінь, Наче гайвір, в борозні. Вже опахчені хлібами Поцвяховані степи. Борозна така між нами, Що її не заступить. Серп уп’явся у повітря, Розпанахавши блакить, Із розрізу гостре світло Бузиново цебенить. Світло б’є і крізь долоні, І крізь шрами тут і там. Образ твій, […]...
- Павло Мовчан – день дощовий Тлумом тиснеться дощ у ворота, І від тиску паркан аж гуде, Облітає, сплива позолота, Іржавіє облуплений день… Обплітаючи раму руками, Відлітаєш на повен свій зріст: Тягне сутінь удаль, наче камінь, В прямолеті – незвіданий зміст. І летить упритул за тобою Об’єм житла – повітряний куб, Він розчавить тебе пустотою І спустошить, припавши до губ. Та […]...
- Павло Мовчан – Традиційне Мов птичий заплідок – жовток утягую у себе. І дух, і сміх, і рух, і крок, І біль твій – в цямри ребер. Краду з очей я світла мить – зашпилюю, мов голку, У своє серце – хай дзвенить, гуляє хай осколком. І непритомна моя плоть, і стислось “я” у крапку Так, наче сотворили її […]...
- Павло Мовчан – Гостина Добросте шляху – ти ж додому, Повняться спіллю відра в криниці, Солодко буде у погостівці. Виросте стіл, як чотири осичини. Стіни обступлять, цибулею ввінчані, Матінко наша, при вічній турботності, Нащо викруглюєш яблуко в крашанку – Скачуть сороки по чистому обрусі, Щедрість твою вихваляють – не вихвалять… Ти підцинобрюєш крила їм щіткою. Тихосте лугу, де сутінь […]...
- Павло Мовчан – “Кропив’яним серпом, джерельною водою… “ Кропив’яним серпом, джерельною водою Мізинчика урізав – закапала роса, І голосом, поділеним надвоє, Гукнув тебе, як вітром написав. Хоча б, хоча б півзвуку чи відлуння, Хоча б, хоча б півкраплі співчуття… Розвіявсь голос, німота отруйна Затруює до глибини життя. До губ приклавши пучечку-сопілку, Росу спиваю, дмухаю, поглянь: Тремтить тоненька яблунева гілка – Здригається душа від […]...
- Павло Мовчан – Ти – простір В безкровному дзеркалі зір виявляє безглуздя: У посмішці губи зневажливу лінію гнуть,- Невже ж є тобою ота заплощинна облуда, Що в паузах серця на шкло видиха каламуть? Шкляніє обличчя, вбираючи сонячні скалки, Повітряна хвиля поволі морщинить чоло. Скажи, чи довірливий світ дається Усім на поталу, Чи наші відбитки спотворює зморщене шкло? Бач – простір скорочений: […]...
- Павло Мовчан – По цей бік явини Зріднився, зодностайнивсь, розчинивсь… І поштовхи відчув земні у тілі. Підносивсь дух, а тіло бгалось вниз, І прибувало світло білим-біле… Цвітінням стать, білінням пелюсток… Якби не болю ворушкі джерельця, Не знав би про наявність тих кісток, Що трухнуть по болотах та озерцях, Не схитував би кожен кутий крок Мого тремкого водяного серця… Здригається воно на кожен […]...
- Павло Мовчан – Попід Боюсь повіки розімкнуть, Бо мене очі зрадять… Багно, калюжі, каламуть… Розковзяна осіння путь Попід колгоспним садом… А далі звивіз та гробки І глинище розмокле, Де допотопні черепки, Ніби листки пожовклі… Вдовина хата… стріха… мох… Дощі побілку змили… Пускає киби хижий лох Дню в посинілі жили… Так, час – це те, чого нема; Це – натяки, […]...
П'яний корабель дуже скорочено.