Павло Мовчан – “Над полем шепотінь, над полем шелестінь… “
Над полем шепотінь, над полем шелестінь
Спрозорене крило поволі лебедіє.
Чим далі йдеш на схід, тим довша стає тінь,
І золоте литво поволі мелють вії.
Хустина пролетить, і світло спалахне
То яблучним вином, то повною росою,
Сухий ручай коси вогнем торкне мене –
І голова жахтить, мов камінь на осонні…
Тріпочеться листок зів’ялий у губах,
І пестять пух кульбаб долоні голубині.
З проміжку твого “я” вихитується птах,
Виборсується геть, змалілий, із росини.
І хутко висиха блакитна глибина,
А голуби розкрить не можуть крила сині.
І, випавши з роси – камінчиком зерна,
Пускаєш коси в дим, печешся, як жарина.
І, подих вийнявши, у відчай плавиш сміх,
Полуцвітки зіниць зав’язані насінням:
І скрикнеш немовлям – назад нема доріг;
Оманливі поля, безмежне шелестіння.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – “Не навмання, а полем навпростець… “ Не навмання, а полем навпростець… Холодить щоки дощик-сіянець, І мокрий холод обнатужив плечі, А під ногами хлюпіт мокротечі. О чорноземле, тванна, глейкувата. Повітря у легенях так багато, Що, висмикнувши ноги, вознесусь, На тіло відвологле, наче вата, Цей дощ несе, важенний, наче брус. Спинюсь. Перепочину. Лиш хвилину. Мішу ногами босими багно. То борошенце горбить мені спину, […]...
- Павло Мовчан – “Наповнивсь сумир’ям, стлумивши жадання… “ Наповнивсь сумир’ям, стлумивши жадання, Побачив крізь полум’я обрій востаннє: Він синьою ниткою хутко горів, І пустка творилась внизу та вгорі, І шлях западався у землю, як рів. Та жайвір ще стверджував небо крильми, Хоча на одній площині були ми, Немовби дві цятки на чистім папері, І спільні – у землю – мальовані двері… І плямами […]...
- Павло Мовчан – Крапля Ще до вчора, ще до вчора Крапля ця була прозора, В глибині її стозорій Відбивалось море, море. Лебедино аж донині Ходять небом хмари сині, І дощини на стеблинах Зацвітають жайворино. Сонцем гілка калинова Розцвітає знову й знову, У блакитній крапелині Глибина лункого слова....
- Павло Мовчан – Компенсації Горить на вітрі жаром Калина край вікна, Крізь ополонку в хмарах – Блакитна глибина Просвічує, як очі У неньки на лиці. Повітря аж струмкоче – Прозорі пухирці Все тіло обліпили, Занурене в блакить. Всі смутки відлетіли. І необтяжно жить. Легенько відштовхнешся – Спливеш і хмар сягнеш, І все небесне плесо За мить перепливеш… Проте одноманітно-блакитно […]...
- Павло Мовчан – “По сліду каменем котила… “ По сліду каменем котила, Піском кропила, де ступну, Моя насущнице, немила, У гніві я не обернусь… Долоні багнуть відлетіти, Обернена душа назад, Де замикають сині квіти Прояснений осінній сад… Де слідьма яблуко котюче Вминає дощовий пісок – Незрима ниточка сполучень Так хутко зменшує клубок, Що я спинився, кам’янію, В кристалах згаслих зав’яжу, Як іскру, маківку […]...
- Павло Мовчан – Поклик Намарилось недоброхіть: Недбайний день і погуляння, Кругом штахетник, наче кліть, А посередині стоїть Драбина в небо, і останній Щабель зелений, наче віть, – Не досягнуть, не долетіть, Бо неспроможен до літання… Поволі-воленьки іти, Перебирать щаблі трухляві, А на хмарині зверху – ти, В блакить вмочивши крила дляві, Пливеш – мені не досягти… Щаблі обрушуються – […]...
- Павло Мовчан – до зірки До неба я очі підвів, Зірчину-мачину набачив; Промінчик, як волос, дзвенів, І звук лоскотався гарячий. Вечірня печаль ув очах Мінилась, мов небо, рожево. І простір розлого звучав Над снігом, над полем сталевим. – Земличенько, земленько, зем… Струмуєш у голосі, слові, Кропились небесним вогнем Розломи твої кольорові… Викрешує іскру рискаль З морозу, з холодної брили, – […]...
- Павло Мовчан – “Я берег побачив на спаді туману… “ Я берег побачив на спаді туману, Зозулю почув, що кувала свій жаль, Відчув, як поволеньки літечко тане, Збагнув, як поволі снується печаль. Я поклик почув, що впотужнивсь відлунням: – О любий, о серце болюче моє… – І слух облягало мовчання отруйне, А погук той серце колов гострієм. Я постать угледів на хвилі туману, На зрості […]...
- Павло Мовчан – З косою по траву Росте трава, не знаючи чому, Втішаючись єдино своїм зростом, Пронозить камінь, виповза на мур, Корінням маца перетлілі кості. Росте трава, не знаючи куди, На косогір видряпуючись вперто, І визирає клоччя бороди Із щілин жител, замкнутих стоперсто. Трава росте під стопами у нас, Підступно-тихо викрадає простір І, непомітно взеленивши час, Підносить вгору свої пера гострі… Я […]...
- Павло Мовчан – “Підступається захват до губ, як вода… “ Підступається захват до губ, як вода, Вилітає вільхівкою вигук з гнізда. Відлітаючи, тане. Хитальне крило Нагортає хвилясто на обрій тепло. Огортає проміння тонким сповиттям, Видихається швидко прожите життя. Що не подих – солодшає в роті пиття, Прагне голос з безмежним мовчанням злиття. Павутина блакиті, почавшись від вій, Сповиває пташину на спогад в сувій. Тільки жили, […]...
- Павло Мовчан – Камінець Як можна так жити далеко і певно, – На нас-бо чекають спокуси недремні: Пиття-забуття, і життя захлинальне, І день безберегий, і ніч сповивальна, Заснеш – не прокинешся, ступиш – впадеш… Рости, як травина? Авжеж-бо, авжеж… На пожир пожежі, на поглум дощам? Зігнувшись, ламатись сухим пополам? Е, ні… Як же жити? З якого кінця? Дороги розмиті, […]...
- Павло Мовчан – Вишивання Насіння зріє по узбіччю, Віддавши золото квіткам, А листя струшує музично Росу на голови жінкам, Що кольори беруть останні Для рушників і сорочок І в невід зморщок так неждано Вганяють зляканих пташок. Одне дівчатко тонкостебле Простерло руки і чека, Коли впаде синиця з неба На сонцем вбілений рукав. А перестраханий лелека В повітрі крила розтрусив, […]...
- Павло Мовчан – Заснув я у полі, поклавши під голову камінь Я сам-один заночував у полі: Високий мур зростав на видноколі, Поволі обгороджував мене; Я тілом чув тяжіння неземне, Тому й чіплявся за траву руками, Під голову поклавши теплий камінь, Що сонцем упивався цілий день… І стежив за роїстими зірками, Виймався мені голос із грудей. Десь у байраці скімлила лисиця, І гнала холод споночіла птиця На […]...
- Павло Мовчан – “Прозрівши в любові, із сувертка ночі… “ Прозрівши в любові, із сувертка ночі Читали ми сни нереально-пророчі: Змивала пітьма з нас всі барви й відтінки, Ставало життя, наче чиста сторінка… Вірніше, був луг – ми ховались у травах… Ішли косарі слідкома, ніби лава; І коси, шукаючи нашу криївку, Сичали, вганяючись в чисту сторінку… Ішли косарі, і вузилось коло, Лишалася латочка лугу, навколо […]...
- Павло Мовчан – “Срібна кров… “ Зникає слово в тишині, і слід сріблястий гине; Себе ти видихаєш щороку – не злічить Тих близнюків, що шнуром прив’язані до спини, І кожен за тобою слідком біжить, біжить… Ти озирнувсь – позаду в замет останній пада, За ним наступний миттю коліна в сніг схилив… Вперед біжи, вперед, бо згинуть всі дощаду, Та ніг не […]...
- Павло Мовчан – Контрасти Тут Бог пройшов на білому біліше… Так ніби дмухав, а не йшов поволі… І бачення було у нього інше: Широке, кругове, по видноколі… А я слідком… провалювавсь по шию, І об карлюччя погляд дер на клоччя. Снувалися сніжини мурашині, І сажа плямувала непороччя… Сліди з-під ніг низалися обруччям, Стискався зір обіддям, що дзвеніло… З-під снігу […]...
- Павло Мовчан – Знесилені хрести Всім прихисток давав у зубожілім тілі, Та поділить тепла тілесного не міг… І родичавсь до всіх, хоч був осиротілим… Слухняно собі жив – не вибирав доріг. В зусиллях сновидінь напружувалось тіло, І образи нічні випалював вогонь, І простирадло біле сполохано тремтіло І вранці вилітало з розплющених долонь. Все зменшувавсь життям до безнадії долі, Від швидкостей […]...
- Павло Мовчан – Звертання до коханої Озирнись, за тобою березові крила вогніють, Небо йде слідкома, озирнися, Маріє… Віє холодом м’ята, щоб дихалось ширше, Видно край непочатий з лункого узвишшя. Озирнись на заблуку, що втратив минуле. Ой Марієчко, в нього на пальцях сидить по зозулі – Кують вони, кличуть, просторять куванням благання, Щоб ти повернулась, Маріє, коханням з вигнання. Солом’яний шлях пом’якшить […]...
- Павло Мовчан – “На відстані думок, на один скид повіки… “ На відстані думок, на один скид повіки, Любове ти моя, вербова, лугова… Послухай, ллється шкло – то півень кукуріка, І хата крейдяна за співом відплива. Там пучками лози благословлялись води, Що вийшли з берегів на безмір весняну, Аби, сягнувши вуст, нам присмак осолоди Лишить і нагадать про часу глибину. Коротить віддаль дим, що мовчки йде […]...
- Павло Мовчан – Відлуння (“Йдуть дощі неситі… “) Йдуть дощі неситі на сніги нечисті, Не згадаю гадки і не змислю мислі. Збавлене чи збуте, Стерте чи забуте, Березень минувся чи прожився лютий? Зменшується білість, чорнота зростає, Крапелини спілі віття угинають – Стончуються пучки, і долоні в’януть – Падають додолу персні олов’яні, Котяться поволі по землі похилій… І княпіє ворон на Савур-могилі… Він, струсивши […]...
- Павло Мовчан – Не відгороджуйсь іменем від світу Що знаєш ти про межі? Не членуйсь, Не відгороджуйсь іменем від світу, Не змінюй хутко мінуси на плюс І не вважай, що стежка – то орбіта. Рука тобі для того, щоб прийнять За власну шкіру й кору кострубату, А осока – щоб осклеп перетять І визволити душу ще крилату. Нема межі між грунтом та зелом, […]...
- Павло Мовчан – дві росяні краплі Лопушана долоня виважує чисту краплину, Успадковану з ночі – цей скарб над скарби; Як і ти, я стою нищуном коло тину І стискаю у жмені таку ж крапелину, А над нами кружляють хапкі голуби… – Мамо, нащо ота жалива кругом хати, Дерев’яні шеренги, бундючний бур’ян? – Не надбав я нічого, а стільки вже втратив, І […]...
- Павло Мовчан – Оселя І оком не зглянути – поле та поле далеке, І пада з крила на крило споловілий лелека: Хитнеться земля то ліворуч, то піде праворучма вгору, Під шаром повітря пульсує прожилка прозора. – Хвала усевладній сподіваній волі, Що день заопуклює на видноколі! – І котить поволі за хвилею хвилю гарячу, Пісок нагортає на шлях, бо слідів […]...
- Павло Мовчан – Зима поета Пам’яті П. Тичини Відчиняються двері: білих птиць білий вир; В тебе птиці сидять на руках і на віях; Білопташшя ув очі тобі хтось навіяв, – Як воно розшугалось довкруж голови! Примостився край столу… а птиці із рук, На краєчку зажури… а птиці додолу. Сам стаєш білим птахом, і криляний рух Переходить в круте лопотіння поволі. […]...
- Павло Мовчан – Шляхи данте (Уривок із поеми) Красна велич руїн, – розімкнулася пам’ять, Увіходимо ми в храм щорічних скорбот, Де тинька обсипається, світяться плями, Чорнота проступає крізь шар позолот. Непомітно павуття вдихаєш в легені, Чорним ниттям з грудей видихаєш печаль. Під ногами узявсь мармур мохом зеленим, І той мох дописав мармурову скрижаль… “О блаженний, хто йде… ” – прочитав я руками. Далі […]...
- Павло Мовчан – “Я знаю, навіщо… навіщо нам зими судились… “ Я знаю, навіщо… навіщо нам зими судились, Аби до зникання поволі усе призвичаїть: Стоїть серед снігу будяк почорнілий, На ньому вітри вже давно відзвучали. Зимовий малюнок, золочений ніжно, Хотів оживити веселий снігур І легко проходив крізь погляд навстіжний, Лишаючи присмак солодких зажур. І пам’ять гукаєш, аби відновити В словах чи у барвах весняний пейзаж, Та […]...
- Павло Мовчан – Туман На тин натикався туман благуватий І кілля трухляве, мов зуби, хитав Та все наближався щомиті до хати По стежці, яку із давен пам’ятав: Примарний єством, та присутність відчутна, – Він, світ поглинаючи, пам’ять стискав, Наліг він на двері плечем всемогутнім- У дошці зосталось гніздо від сучка… Якась невиразність, розмитість суцільна, Якесь розпадання того, що було, […]...
- Павло Мовчан – Тіснота В березовім шемранні, в шерехах щедрого світу Вчувалась широкість небесна на розмах крила, І зграйчасте сім’я, й пташки перелітні Сніги крапкували потульні – теплом для тепла… Хитке верховіття напружене тіло хитало, Земля ворушилась, і світ присідав, І пахло холодне повітря металом – В проломи його затікала вода. Гілки ворушкі скидали линовище з себе, Лози жовтизна […]...
- Павло Мовчан – Небесний вітряк (на мотив Чурльоніса) Крізь хмари проломи, крізь срібні прорізи Просиливши крила, небесний вітряк Повітря молов, і пахло залізом, Бо землю захвачував промінь-гостряк! І сипалось мливо потічками світла, Коня притрусивши у лузі й траву, А ген, спорошивши тополю столітню, Нагнуло, хоч вішай тугу тятиву… Мололось повітря, і сипалось мливо Сріблясте, сипкасте на скроні тобі, І ти, як зі снігу, […]...
- Павло Мовчан – З циклу “Перевтілення” 1. Струмуючий далекий часу гук Крізь оболонку вапняну кулясту Просочується – шовкопрядний звук Надійно тчеться, щоб тобі не впасти. Єднальна мить – снувальне волокно На кокон навивається сріблясто, У сповитку душа дріма давно І лет їй сниться широко, зірчасто. Крило прозоре розвиває шовк, Виборсується голос із тороччя, Між напівсфер, між білих лушпайок Лунає слово, сповнене […]...
- Павло Мовчан – “Понаджені летять на теплівщину… “ Понаджені летять на теплівщину, Відмахуючи обрій хилиткий: І що не мах, то далі батьківщина, І що не птах, то крик на всі боки. І назирцем махає наодлуці Якась пташина круглими крильми, Маліючи, кругліючи в розпуці, В сполуці з білим подихом зими. І що не помах, то повітря рідша, Крутіша піднебесна кривизна, І пада пір’я щедро, […]...
- Павло Мовчан – “Реалізується прощання… “ Реалізується прощання, І зосереджується біль До спазматичного мовчання У серцевині, у тобі… Роз’ятрюю, як рану, губи, Добувши звуки з глибини, Мов згустки крові: лю-ба, лю-ба… Вкінці спочатку озирнись… Не озираєшся… Поволі… Тебе… дорога… віддаля… Світло без тіні… Зойк без болю… Тікає… із-під ніг земля…...
- Павло Мовчан – Надійні крила Легкий, святковий, випадковий, Він падав, йшов, переливавсь, І відбирав мені він мову, Прозорячи густющий час. Біля колодязя лункого Він стишував свій крок легкий, Вдивлявся поглядом предовгим У свій відбиток хилиткий. – Так ось чому мене носило Понад землею сто вітрів, Так ось чому, зламавши крила, Я падав долу і радів… Бо треба всякнути в пилюку, […]...
- Павло Мовчан – “Заднився день, і слух навикло… “ Заднився день, і слух навикло Перебирає зерня слів, За іскрами дими безликі Випурхують із димарів. І світло свідчить про звичайне, Очам перечачи на зло, І розпадається в звучанні На друзки срібне джерело. І погляд радість прозріває В краплистих блищиках роси, І вітер котиться по травах В немеркнучу студену синь....
- Павло Мовчан – Проступаючі малюнки Він горілиць лежав, розплющений повітрям, За межами очей закруглювався світ, І від тепла, що в тілі, западина гранітна Розширювалась, глибла поволі, наче лід… А під вагою тіла стискалося коріння, І карлючки торішні, прошилюючи спину, Торкалися болюче настуджених кісток. Проточний зір стікає, мов джерело, поволі, І чистота дитяча у ньому не струмить, І осіда на денці […]...
- Павло Мовчан – Стежина Стежина та витка Лягла у далі сині… А горщик молока Нашепче щось дитині. Допоки донесе, Травиченьку напоїть І розповість усе Квіткам про тихе поле. Там ящірка сучком Засохла на грудині – Напоїть молочком… І зв’ялену билину. І в тріщину жаску Наллє його доволі, А залишки – сірку, Бо ж йому спечно в полі…...
- Павло Мовчан – Сніг (З циклу “Іменники”) Порідшав сніг. Крізь білу тканину Враз проступили нечіткі Хатки, зіщулені селянки І білі верби хилиткі. Кого вони чекали з ночі, Що побіліли, як стовпці, Чом в захололі їхні очі Трусились снігу пластівці? Чом вони подих тамували, До дня обернені лицем, Чому лиш я один як палець Ішов забитим путівцем? Чи ж годен […]...
- Павло Мовчан – “Синіє обрій, як стіна фортечна… “ Синіє обрій, як стіна фортечна… Так що таке скінченність безконечна? За колесом ще котиться луна, За голосом – хуртечна пелена, За скрипкою – струна, як павутина, І в подмухах летить дрібна пилина, І де межа, куди душа долине? Учора снились гори – певний знак – На павутинні піднімавсь дивак, Сотався вперто, зір піднявши вгору, Де […]...
- Павло Мовчан – Одміни Сніг згинув так, як і прийшов – Ніхто за ним не біг, не плакав. Одна осталася ознака: Блакить збігала з підошов. Його топтали цілу ніч Червоні коні басовито, Його ганяли по струні Позмінно скрипалі сердиті. І згинув сніг. Блакитний шлях Аж за село котивсь поволі; І синій цукор на столах Зернивсь в солянках замість солі....
- Павло Мовчан – Вже день затулений березою Вже день затулений березою. Яка навстіжність! Ніч близька, І рогозою жовтолезою Узброїлась моя рука. Не підпущу, хай крик відкотиться! Поставлю свічку на поріг… Та в’яже ніч-невідворотиця Повісмо скрадливих доріг. Не промине, як чуже свято, Надійде, стане – лий вогонь Тонкою цівкою вкруг хати, Навколо імені свого. І чуєш, як в твоїх засіках У ланці в’яжеться […]...
Ставлення жульєна до наполеона.