Павло Мовчан – “Накручувався світ, напевне, не для нас… “

Related posts:

1. Павло Мовчан – “Час виснаживсь. Напевне, він знемігсь… “ Час виснаживсь. Напевне, він знемігсь В мені, в тобі… І будь-яка тривалість Огидна нам, як почорнілий сніг, Що завалявсь на клумбі привокзальній. А простір ніби в потяг перейшов, У синій потяг, зменшений до крапки… Заглибившись у зір, він, мов цвяшок, Зіниці рве, а потяг їде хряпко… Ніби не він, а ти його везеш, В тобі […]...
2. Павло Мовчан – Пізня гроза Так далеко – ледве й видко, Як грози сталева нитка Пересновує туман, І луни щербатий злиток Деренчить, мов тріслий дзбан. Так далеко, що й не чути Крапель, спійманих відром. Біла марля, чорна сутінь Пеленають круглий рот… Дихай, дихай крізь весь простір, Крізь набряклу криком повсть… Бовваніє час навпроти… Крізь туман іде навпрост? І несе він, […]...
3. Павло Мовчан – “Непроминальний світ не розчиняє двері… “ Непроникальний світ не розчиняє двері: Гну погляди прямі, б’ю пальці об граніт, Лиш сухо шелестять дерева костопері, Повітря нерухоме твердіє, наче лід… І костяна стіна укопаного лісу Розступиться на мить і вглибині замкне. Рукою відгорну я димову завісу: Який байдужий світ, яке життя сумне… Розбратане усе, роз’єднане, вороже… Важка і темна плоть завжди окремить нас… […]...
4. Павло Мовчан – “Світ розчинивсь – пропасниця б’є тіло… “ С. Семеновій Світ розчинивсь – пропасниця б’є тіло, Так наче цвях висмикують з п’яти, І розповите поле почорніле Повільнить крок: не квапсь – куди іти? Та як же світ без мене заплощинний? Без мене люди, дерева сумні? І далечінь журливо-журавлина Велить, іти не дляючись мені… Сирітство світу чую, чую тління… Кладу за пазуху посічені листки… […]...
5. Павло Мовчан – Пам’ять Бігке, розкотисте, знайоме, Як порошина ув огромі, Мелькоче зрушений обліг – Невпинний біг… Життя – знайоме… Так ніби деревом тут був, І листям всю блакить промацав, Що чув, що бачив – не забув, На все поклав карби означень. По перевтіленні – рубці Настовбурні зберіг на тілі. Іржаві кулі в кулаці, На шиї зашморги зотлілі. Дірчастий […]...
6. Павло Мовчан – Відповідь Покликувач спраглий: чому все, для чого? Як нитка крізь голку, тяглася дорога Крізь серце – і рвалась: вузли на вузлах… Лиш дучка лишилась – гуде на вітрах, Мов випав сучок, і в плоть порожнясту Дощі затікають, негоди крапчасті. Чому?! – покликаю, мов знаю кого. І наче ступаю з води у вогонь. І, жару вхопивши, з […]...
7. Павло Мовчан – Кульова блискавка Німий сурмач на постаменті Відпровіщав нову добу, Отвердли звивини цементні, І він мелодію забув. Хоч притискав до губ щосили Свою облуплену сурму, Та тільки бульбашки із мила Злітали від натужних мук… Бо щоки вже були пробиті, З грудей був випущений дух – Посткультівський забутий витвір Поставу мав твердим-тверду. Та несподівано без грому І зроджена ніби […]...
8. Павло Мовчан – Архип Тесленко в Харківцях Диму, диму сьогодні в мене в хаті було. З листа до М. Грінченка В холодній хаті протяги та цвіль, Сухар щербатий, смуток звідусіль. В холодній хаті важко однувати, Аби собі зап’ястя не розтяти, І, впершися очима у вікно, Розлити зір на біле полотно… В порожній хаті хтось сльозу зронив, В порожній хаті свічку запалив, В […]...
9. Павло Мовчан – “Відлучена іменням та бажанням… “ Відлучена іменням та бажанням Бути іншою, чужою – від самої себе. Але в кутках свого єства лише себе й знаходиш І озираєшся, чи не впізнають інші. Ой ця налицина… Щоденне її наповнення м’язами слуху І медом зору, а голосом удаваним – рот мідяний: “л” – наче клей на язиці, а каблучкове “о” – то М’ята […]...
10. Павло Мовчан – Розгорнути книгу Книгу життя розігни, бо промкнулась трава крізь окладень І рядок голосний, мов струмок, ниже літер розсаду. Ось над урвищем хмар уривається громом хвилина, В очі жбухає жар, В губах пророста насінина. Виноградна лоза, тонкожало пронозячи м’язи, Крізь граніт пророста, Та крізь пам’ять плитку не пролазить. Срібна маківка церкви над текстом летить – не спіймати, Мої […]...
11. Павло Мовчан – “до сивих брів обдмуханий морозом… “ До сивих брів обдмуханий морозом, Спинивши сніг, стояв похмурий ліс; І вітром гострим холодило сльози, І світ ламався у кристалах сліз… Так-так, так-так – давно посутеніло, Ліс підступився, шум подаленів, І виклично на рам’ї обважнілім Вінок лавровий смушком забілів. Оце тобі за всі твої звитяги, За затяжний, невпинний марафон: Вінок з цибулі, самогон з баклаги […]...
12. Герасим’юк Василь – Я жив у пні обпаленім Я жив у пні обпаленім, Як вуж. В отарі крадьки вим’я ссав овече. Вмирав вояк безвусий, безоруж. Вповзав мій жаль в пробиті груди, в плечі. І я закільцювався і поник. В різьблену тьму гули пробиті скали. В холодних дірах засвітив мій лик, Допоки сонні звірі заспівали....
13. Павло Мовчан – Краплина Краплино медова високого цвіту, У дзеркалі літа тебе запримітив. Очей не зведу, і мій зір вогкуватий Занурений глибоко в синь непочату. Ой квітко, хоч раз нахилися до мене Із сутінків довгих, з туманів зелених. В марнотах зусилля назустріч ступити Спромігся до себе лиш тінь прихилити. Між нами не простір, а прірва-німиця, Повітря розріджене рідить зіниці, […]...
14. Павло Мовчан – Віщування Густіє, проростає Крізь повсть стару і бруд, На глибині ховає Окравки шворок, пут… Скрадаючи буденність, латаючи життя, Ллє струмені зелені у жмені – для пиття. Вже очі страв’яніли, і серце трав’яне, Кохана легкотіла, переступи мене. Лежу крижем у лузі І чую ріст трави, У рясті, як в кольчузі, Від ніг до голови… Кохана, мої руки […]...
15. Павло Мовчан – Сіль (З циклу “Відлуння війни”) Повноголоса, наче води, Колись була, кохана, й ти; В очах світивсь широкий подив, Вуста не знали гіркоти. Що ж сталось – звідки стільки солі На віях і на язиці? Роз’їдений уже і голос, І замість хліба – сіль в руці. Хто нам розважив дні і ночі: Це уломив, те – доточив? […]...
16. Павло Глазовий – У квартирі комунальній Ще не всі живуть окремо. Є й такі квартири: Одна кухня, одна ванна, а сімей – чотири. Якось, вставши серед ночі, молодичка Ася Зачинилася у ванній, швидко роздяглася. Раптом глянула на двері і очам не вірить: Звідти в дірочку маленьку хтось на неї зирить. І уздріла двох сусідів – Федора й Вавила, – Та як […]...
17. Павло Мовчан – “Звільни від гніву серце, не гнівись… “ Звільни від гніву серце, не гнівись, Пам’ятозлоб’я викресли з сторінки. Веселими очима подивись, Як шибку коле вечорова зірка. Що прикрощі гризотливі – пусте… А чого варті радощі минущі? Поглянь, крізь шибку лезо золоте Пронозиться, аби твій час розлущить. Що там дозріло, зав’язавшись в плід? Калини бубка? Ягода тернова? Чи й тільки був облудний пустоцвіт, Що […]...
18. Павло Мовчан – “В голосі вітру вчувалися зміни… “ В голосі вітру вчувалися зміни, Ніби напнулось товсте полотно: Падали мури, рушились стіни, І вивільнялось з лушпиння зерно. Псалми почув був провіяним слухом, Ніби хтось холод з грудей видихав, І полотно уповільненим рухом Разом з тобою в сувій загортав… Зором побіленим далеч побачив, Рухалась вітру туга течія: Знизу – холодна, а зверху – гаряча І […]...
19. Павло Мовчан – “Поєдную з безмежністю буденність… “ Поєдную з безмежністю буденність, З незримим рухом вітру – сталість гір, Тепло хвилясте – з поглядом зеленим, З блакиттю неба – глибину сузір. Слова твої поєдную з думками; Ані шпаринки – все життя всуціль Залите вщерть червневими медами: Засолодили і приспали біль… Оскома приспана з губ злизана лестивістю, І погляд входить в погляд, як вода, […]...
20. Павло Мовчан – Стара газета 1. Цей газетний портрет не страшний, а смішний: Можна плюнуть на нього і стиснути в жменю. Взяв тирана за горло – щосили здушив – Вирвавсь зойк із грудей – та у мене, у мене… Мов розшилася рана – жар серце пропік, На долоні моїй відпечатавсь відбиток, І дивився крізь пальці страшний чоловік, Крізь забуті літа, […]...
21. Павло Мовчан – “Над лугом птах диму маха… “ Над лугом птах диму Маха, перебарвлює трави, Ширяє над ними, холоне над нами. Посизілі коні, як сльози, стоять в оболоні, Плавкими медами З’єдалися наші долоні… Чого нам ще треба для певності в щасті? – Летять поза небом напасті крапчасті, І олово в кулі само по собі завершилось – Ми ж міцно тримаєм в губах горошини… […]...
22. Павло Мовчан – “Соловейку маленький… “ (З циклу “Золоті ключі”) – Соловейку маленький, Чом твій голос тоненький? – А тому, що ніч така, Як безодня – глибока. Та мій голос без жалю, Я співаю, не квилю… – Соловейку, соловій, Ніби голка, голос твій, Протягнув крізь груди нить, Але серце не болить… – Серце, серденько моє, Ткнуте голки гострієм, Чом ти каменем […]...
23. Павло Мовчан – Запитальне Мій падоньку, а як збагнуть Вечірню неба каламуть? Про грона згусклого повітря Яка нам розповість палітра? Яким пером або устами намалювать Звичайний камінь, Якщо я голими руками Аж до нестями барабаню, Та ні відлуння, ні зітхання, Лише зсудомлене мовчання, Мій падоньку!.. Все так, Щось пишемо не те, За пазухою образ грієм, – В цей час […]...
24. Павло Мовчан – Звертання до снігу Ой, чистоти не вберегти, Що мені очі ріже… Крізь подих снуйся і лети, Крізь вушко голки, сніже… І білизна твоя ясна Відтінює скорботу; Бринить, бринить суха струна – Чорнобиль чорноротий. Віджив, засох і тільки звук Кружляє, мов насіння, І проситься стебло до рук Сопілкою, жалінням. І я благаю, сніже мій, Осівши, зберігайся, На сито й […]...
25. Павло Мовчан – Батькові рубці (З циклу “Фотокартки”) (З циклу “Фотокартки”) Як пам’ять відбілить І кров свою очистить?.. Порошиться блакить На дерево безлисте. І тріщина вузька – То й сніг не западає. А неба товщ важка Сльозу лиш витискає. Спливає чистота… Що ж осіда на серці? Чи сажа від гнота? Чи сіль в очах на денці? Не відбілить мені Зеленої сорочки. Бо там, […]...
26. Павло Мовчан – джерел тугі пружини Виштовхують пісок джерел тугі пружини, Виштовхується соком з бростинок ранній цвіт, Виштовхується все в космічну порожнину, І вивергнутий т и уже в наступну днину, Аби засвідчить вкотре, що життєповний світ. Та щоб його розгледіть, Ти тнеш на клапті зором Розгорнутий сувоєм суцільний краєвид: Дві сосни, кипарис, шмат вицвілого моря І берег кам’яний, який тобі не […]...
27. Павло Мовчан – Одного липневого дня Суниці я збирав на дні окопу, Там наскрізь тишу стелюх-мох прошив, Липневий вітер тихо, одностопо Ходив ізбоку й глицю порошив. Про смерть ані півслова, ні півмислі: Ні натяку, ніякого знаку. Солодкий жар вуста мені розтиснув, Липневим духом згускнув у ковтку. І подив брав – хіба тут смерть можлива Під мудрим спокоєм беззахисних дерев, Коли мураха […]...
28. Павло Мовчан – Компенсації Горить на вітрі жаром Калина край вікна, Крізь ополонку в хмарах – Блакитна глибина Просвічує, як очі У неньки на лиці. Повітря аж струмкоче – Прозорі пухирці Все тіло обліпили, Занурене в блакить. Всі смутки відлетіли. І необтяжно жить. Легенько відштовхнешся – Спливеш і хмар сягнеш, І все небесне плесо За мить перепливеш… Проте одноманітно-блакитно […]...
29. Павло Мовчан – “Я берег побачив на спаді туману… “ Я берег побачив на спаді туману, Зозулю почув, що кувала свій жаль, Відчув, як поволеньки літечко тане, Збагнув, як поволі снується печаль. Я поклик почув, що впотужнивсь відлунням: – О любий, о серце болюче моє… – І слух облягало мовчання отруйне, А погук той серце колов гострієм. Я постать угледів на хвилі туману, На зрості […]...
30. Павло Мовчан – В оці роси Благословен будь, день сльотавий та холодний, Коли в шибки так дме, що навіть чути свист; І ти немов завис над хланями безодні, Намоклий і важкий, як той дубовий лист. Та чути глибину майбутньо-неземного, Що аж холоне кров, і музика луна – І не ступить тобі, бо прикипіли ноги Та й – що не крок – […]...
31. Павло Мовчан – Будень Благословен будь, день, сльотавий та холодний, Коли в шибки так дме, що навіть чути свист, І ти немов завис над хланями безодні, Намоклий і важкий, як той дубовий лист. Та чути глибину майбутньо-неземного, Що аж холоне кров, і музика луна – І не ступнуть тобі, бо прикипіли ноги, І зусебіч гуде гудюча глибина… І розумієш […]...
32. Павло Мовчан – “Година припливу до скроней шаленої крові… “ Година припливу до скроней шаленої крові, Година безглуздя, година конання з кохання, Коли ти крізь серце пронизуєш голку метрову І кров витискаєш крізь рану Під тиском кричання. Розбито об камінь не кулю шкляну, А святе покладання: Стрімку спорудити крайнеба заобрійну вежу, Щоб, стрівши світання на сході, Край ночі чекати смеркання, Аби порипати удвох у небесне […]...
33. Павло Мовчан – Полювання Дні втрат і віднаходин, Дні сонячних думок, Де сміх, як бризки глоду Серед пустих гілок. Та й голова на скрузі Болить від денноти; Мисливський зір в натузі Не годен осягти Ні спотику козулі, Ні зламаних стеблин, Ані польоту кулі, Що пущено вдогін. Твій пес затято гляне У той темнавий бік, Бо ж дике око в’яне […]...
34. Павло Мовчан – дно Святкову блакить лиш відтінюють хмари, Що разом із небом за обрій пливуть. І дно прозира крізь промоїни й шпари, І видно камінчики круглі, як ртуть. Мені відкриттям об’явилась безодня: В союзі із спокоєм дух воскресав, Поволі тепліло повітря холодне, І світлістю дня наливався ти й сам. І тільки печаль, відтінивши святковість, Відкрила в єстві глибочезне […]...
35. Павло Мовчан – “Скільки вод стоїть між нами… “ Скільки вод стоїть між нами, Поміж нами стільки днів… І танцює чорний камінь, Наче гайвір, в борозні. Вже опахчені хлібами Поцвяховані степи. Борозна така між нами, Що її не заступить. Серп уп’явся у повітря, Розпанахавши блакить, Із розрізу гостре світло Бузиново цебенить. Світло б’є і крізь долоні, І крізь шрами тут і там. Образ твій, […]...
36. Павло Мовчан – Несумірність – Пальцятко, пучечко, мізинок, – Як ніжність висловить мені? – Три слова – трієчко мачинок, А ніжність вся, як мед на дні. Всі вигуки, слова та знаки Для мови стали затісні, Рот повен слів – головка маку – Слова сплітаються в пісні. Перехиляюсь з літа в холод, Щоб видихать на чистий лід І бджіл клубок, […]...
37. Павло Мовчан – “В зіниці зневірені, сестро-любове… “ В зіниці зневірені, сестро-любове, Вп’ялись колоски чи луската полова: Не бачу тебе, хоч крізь тебе дивлюся; Минається літо, і я проминуся… Руками, губами, словами-медами… Зостанеться світлом пропалена пляма, Провал – у безтямі, та вирва – в стіні, В побитих зіницях – заскалки дрібні… Нічого, любове, минається й світ, Заскалки розтануть колись, наче лід, І душу […]...
38. Павло Мовчан – Шиття хрестиком і гладдю Цей шум колисковий загойдував розум І сім’ям березовим простір кропив… Ще дихала пам’ять гранітним морозом, Збігали вапном побілілі стовпи. Ще дихала хвоя густим нафталіном Та глиці ошурки тяглись до руки; Магнітні малюнки, майбутні відміни В блакиті лункій малювали гілки. І погляд відгадував стежку торішню По рисці в повітрі, по нитці в тканині: Полотна ті ж […]...
39. Павло Мовчан – Надійні крила Легкий, святковий, випадковий, Він падав, йшов, переливавсь, І відбирав мені він мову, Прозорячи густющий час. Біля колодязя лункого Він стишував свій крок легкий, Вдивлявся поглядом предовгим У свій відбиток хилиткий. – Так ось чому мене носило Понад землею сто вітрів, Так ось чому, зламавши крила, Я падав долу і радів… Бо треба всякнути в пилюку, […]...
40. Павло Мовчан – Цар природи Золота маска сонця впікалась в обличчя: Запечатувавсь дух, очі піт роз’їдав… Та й висока ж ціна за дешеве величчя – Знеосіблений лик, зверху плівка тверда… Облягає всю плоть золота оболонка, І стає захисною глуха нагота; Затікає за шкіру розтоплений тонко Для увічнення тіла безсмертний метал. Та з’єднатись не може життєва тканина З цим нетлінним литвом […]...