Павло Мовчан – “Не крилить крилець пташка грудкувата… “



Не крилить крилець пташка грудкувата,
Присохла до сучка, і оком не звильне
З снігів високих, з білої загати,
Що стримує повітря весняне.
Себе високим деревом відчувши,
Вона скрипить і гілкою маха,
Злились в одну дві половинні душі –
Всихає гілка, то й крило всиха.
Та чути їй, як гостриться сокира,
Як в корінь її жили перейшли
І як душа, лаштуючись у вирій,
Розв’язує отвердлі вже вузли.
Деревопташка горлечком щілястим,
Дуплом вічкастим весело свистить,
І товща вітер, кращим стає настрій,
І вище

стовбур, важча кожна мить.
І видно їй село, як на долоні:
Хати, сади, стежки, колодязі,
Собачу тічку та мишастих коней,
Опудало, що на одній нозі
Заклякло в самоті серед городу,
Проткнувши сніг і шар глухого льоду…
На ньому шапка та шинелька дерта,
Розіп’яті на вітрі рукава,
На грудях дірка, мов гніздо для смерті,
Де загніздилась пташка снігова.
Кого відлякуєш і що ти захищаєш,
Розвівши руки широко хрестом?
Чи снігову ти розганяєш зграю,
Вціляєш в кого висохлим перстом?
Ворушаться рамена дерев’яні,
Обтяжені забрьоханим сукном.
Щодня на грудях в нього ширша рана,
/> Яка болить повітрю вже давно, –
Шинелі власник став вже порохном…
Проте ще й досі пташка грудкувата,
Присохши до розсошини, чека,
Коли нога підтрухне сучкувата
Чи відчахнеться від ваги рука…
Вона б тоді на здобич полетіла,
Розкігтила б відлякуючу тінь,
Перечорнила всі площини білі,
Вона б тоді… О, тільки б підлетіть…
Скрипить нога, вморожена у грядку,
Людинодрево в безвість робить крок;
Шинеля дубне, кружеляє шапка,
Посаджена ще з літа на кілок…
Та вже крізь лахи видно хрестовину,
Яку гвіздок зіржавілий трима.
А вітер шарпа птаходеревину,
Що одноного скаче слідкома.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Чем страшны шариковы сегодня.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – “Не крилить крилець пташка грудкувата… “