Павло Мовчан – Не вигоїти рани часової (Цикл)
1.
Не торопко і не тягуче прокручується середа,
І спрага не така пекуча, не п’ється навхильці вода…
Мов перейнявся іншим часом, і спрагу іншу перейняв,
І пристрасті лихі пригасли, у поле відпустив коня…
З височини свойого тіла побачив ближчу далечінь:
Десь там позаду – понеділок, а ген – день світлих воскресінь.
Ти ж посередині неначе: початки видно і кінці,
Мов сам себе з двох боків бачиш: стоїш з гнуздечкою в руці.
Щось бубониш під ніс гугняво,
Щось нерозбірливе верзеш
Про подвиги, звитягу й славу,
А з себе глянув – ліс, яруги,
Полин, рілля, стерня, скирти…
Квадратний обрій, а не круглий,
І душу рвеш об ті кути…
2.
Крізь снігу вологість рожевий звістується колір,
І час проступає майбутній крізь сніг,
І холодом теплим крижина долоню прозорить,
Аби приховать від зими ти нічого не зміг.
І піснею півень уже відзнача переміни,
І слово “надія” злютоване з словом “весна”,
І жінка вагітна, розвівши схололі коліна,
У себе свій зір оберта – на очах пелена…
А бачить вона серцевинне, далеке,
Що руку округлює, болем
Зраховані дні наперед чорногрекі,
І горло холодять журливі пісні.
У скрипові хвіртки, в хитальному ритмові саду
Вчувався єдиний запліднений ритм,
І голос, мов ртуть, піднімаючись, падав:
– Солодкості втіх не минуть гіркоти… –
Долоня волога – викрапує з неї останнє,
Розтоплює кров захололу, і кригу, і біль.
Тривалість життя безсумнівна, і зайве питання:
– Ким буде? Як мислиш прийдешнє собі? –
Вона перемовчить, і долю майбутню відсуне,
І світлом хлюпне на полотна шумкі…
Сповитки на льолі, кольчуги й медалі латунні, –
Щити ненадійні, бо межі у долі чіткі.
Вони, мов линовища, – тіло із них виповзає,
Щоб вичахнуть швидко чи кров’ю спливти.
Ворушаться губи, і крик на губах проступає:
– дитино, не слухай! Немає в житті гіркоти! –
Крізь білість вогонь проступає на лицях, –
Бо він був у тілі іще до появи очей, –
Щоб час розтопить! О спасенна блуднице!
З долоні твоєї і крига, і світло тече!
3. ТРИБКИ
Крайнеба догора. І простір посвятився
З упевненості дня у сутінь полохку;
Умовкли всі трибки – годинник зупинився…
І раптом я відчув, що тону у піску…
Немовби справжній час пробивсь ключем зісподу,
Забувся циферблат, затерлося число;
Та сипавсь мертвий час струмком піщано в воду,
Щоб мулом затягти життєве джерело.
Вже на зубах скрипів і осідав на віях,
Немов піднявся грунт і вся озимина
Коріння підняла – мичкастий степ чорніє,
І вже не відрізнить вівці від валуна.
Трибки скришили день, та з пороху, з окрушин
Складалося життя у цілість преживу:
В розчинених тілах вже воскресали душі,
І світлоносний зміст вкладавсь у кожен звук:
– Живі! Живі усі, хто вмер і хто загинув!
Хто з голоду зійшов, хто сам занапастивсь! –
Збиралося життя краплина по краплині,
Зникали зморшки, біль, в очах вогонь світивсь.
І мати молода несла в подолі сливи,
І батько молодий траву густу косив,
Я ж – з яблуні дививсь на білий світ щасливо
І розумів усі пташині голоси:
Жовтобрюшки, дрозди, кропив’янки та слунки
Хвалили вічний день, благословляли час,
Я ж губи розмикав – слова котились лунко:
Світився неньчин сміх, і батько посміхавсь…
… Куди ж ішла земля, навіщо оберталась?
Минулим від життя, майбутнім до живих,
Небесний механізм мав лиш порізну сталість,
Бо все перетирав на жорнах крем’яних.
З-під борошняних брил, ніби вода з-під криги,
Світився час живий і закипав в ключі…
Крізь сон глухий я чув – дверима хтось торига,
Та лячно відчинять було їх уночі.
Босоніж – по ножах – по крижаній долівці
Ступав і наслухав: дух темний двері рве,
І тіні на стіні читав, як на сторінці:
-Взаємновіддзеркалено. – У мертвому – живе…
Годинник цокав лунко, і тонко сипавсь спокій,
Все швидше обертались заведені трибки.
І нурячись в піски сипучі та глибокі,
Єдино покладавсь на двері та замки…
Та стіни й мури що?! Коли життєві строки
Покладені всьому – гримлять маховики…
А вранці чую крик, очей же не розплющу,
І вітер в двері дме грудневий, крижаний;
І цокають трибки все дужче, дужче, дужче,
Я знав, що їх ніколи мені не зупинить.
4. КВІТИ
Прихиляється небо, аби бачити птахів летючих,
Очищаються води, щоб ми бачили нашу минучість.
Опадають листки, щоб про плинність ще раз нагадати.
І туманиться зір, і золотяться всі наші втрати.
Забагато щедрот: сліпнуть очі, згорають легені,
І від солоду рот на дупло вигорає щоденно:
Невтоленним єси ти, життя солоденне,
Переповнивсь стільник – мед аж скрапує з клена.
Навіть важко ступнуть, щоб не скоїти шкоди:
Під підошвами – ртуть, дзеркала – а не води,
Перла, лали, агати – ой які ж пребагаті!
Відшкодуються збитки – ще буде розплата…
Скарбівничий – скупар: не додасть, а відніме,
Забере крові жар, та ще й голос відніме.
А зостанешся ти, як старчук, при ціпкові…
В жилах – сіль замість крові…
Будь же щедрим, дивак, і уклад не порушуй,
Розквитаєшся й ти – маєш душу…
5. “НЕ-БУдЕ… “
Був час. І на світі мене не було…
Годинник цокоче: “Не-буде!..”
І било у губи студене живло,
Тепер – тільки камінь у груди.
І дуб височів непохитно – був час,
Та навіть пенька вже немає,
І образ коханої першої згас,
Останньої також згасає…
І кваплюся жити, бо часу нема,
Токоче годинник: “Не-буде!..”
Я стрілки зірвав і трибки поламав,
Щоб рух зупинити в нікуди.
Та вдарила в скроні розмірена кров,
Чи, може, відлуння “Не-буде!..”,
Чи, може, то камінь застукав ізнов
У грудях, у грудях, у грудях…
6. РАНА – ЖИТТЯ
Цілителю, гоїтелю великий!
Не вигоїти смутку навіть криком…
Немов роздмухано вітрами скирту дроту –
Вона летить розвихрено навпроти:
За мить у тіло вп’ється жовте списся…
Як в звуки зміст, так страхи уляглися
У образи, і чути гостроту
На відстані – нестерпно – на льоту…
Та й чи доцільна вся твоя цільба,
Якщо найглибша рана – у губах?
Стулю їх міцно, щоб мовчати знов,
Та ж білий холод вглибився у кров,
Розрісся в жилах, вглибивсь у сурелі…
А ти мені даруєш дні веселі,
Суцвіттям тішиш, жаром пелюсток
І тулиш подорожника листок
До здряпин, що на п’ятах, але ж рана –
Саме життя, уся його омана.
І тану пучками… і поникаю зором,
У тілі власному мені давно просторо,
Немов не в себе трапив уві сні, –
Доручення виконую сумні,
Чужим життям живу у іншім часі…
Знетямившись, хапаюся у страсі
За соломинку вітру, як за спис,
І згадую, що жив же я колись
Життям своїм, і не ятрилась рана,
І житній вітер долинав із лану,
І відкривавсь широкий світ з коня,
Що вище себе був тебе підняв,
Щоб голосом зеленим з висоти
Хвалу природі міг воздати ти.
… Та голос горошинкою з стручка
Вилущується: – Світоньку, яка
Це мука – бути не собою!
Не вигоїти рани часової…
7.
Лиш ланець розірвав –
В руках відро дудніє…
Життя розмарнував –
І погасив надії.
Лиш світить глибина
Джерельно, непогасно;
Та погляд, мов струна,
Обірваний довчасно.
Чим спрагу доточить,
Щоб зачерпнуть краплину?
Глухе відро кричить:
– Це ти вернувся, сину?! –
На цямрини грудьми
Лягаю – голос бачу:
Він ріжеться з пітьми
Склом битим та гарячим,
До крові ранить слух –
І пам’ять розтинає.
Прорвавсь не ланець – круг:
Безглузда прірва зяє.
Зір не відновить рис,
Уява не відтворить
Того, чим жив колись:
Минуле не прозоре.
Чим погляд доточить,
Щоб зазирнуть в прожите?
І зруб уже кричить
Розпачливо й сердито:
– Гей, дурню, відступись,
Бо глибина поглине! –
І голос: – Не дивись
Униз ніколи, сину!!!
Бо там – на глибині,
Все, що було до тебе:
Сокири крем’яні
І вежі, вищі неба,
Залізо, бронза, мідь,
Списи, сулими, роги…
З колодязя ж століть
Не зачерпнеш нічого…
Земля – біжучий час
Висмоктує до миті.
Лежить там стільки нас,
Скільки й стоїть на світі.
Лиш в очі не хапай
Ні сутіні, ні стужі,
Недоля йде сліпа,
Веде через калюжі.
За дном ще інше дно,
І ями, як століття.
Все, що було давно,
Стає одноманіттям.
Що прагненням реклось,
Землицею збулося… –
Час битий, наче скло,
Луна одноголоссям:
– Коловорот не руш!
Ущерть наповнивсь світом!
І навіть із калюж
Черпай лиш “аква віту”!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Яку першу збырка мала некрасова.