Павло Мовчан – Непорушність

Не крона на мені, волосяниця,
І страшно із корінням розлучиться.
Було смикнувсь, але спинився вчасно,
Бо рвався простір і тріщали прясла.
Повз мене йшли дерева кочівничі,
Знебарвлені в буденному величчі,
І кидали зневажливо в мій бік:
– Незграбиться на вітрі чоловік. –
А я стояв і думав: “О ніщота!
Що бачите, те й тягнете до рота,
Ще й пащекуєте, постояли б отут,
Де з-під коріння витікає грунт”.
А сніг налиплий клонить вперто долу,
І в кожну складку проникає холод;
Хоч руки іще корчаться в гілках,
Рвонутись хочу… Зупиняє страх;
І струменем повітряним розгорне
Всі пагорби, горбочки, могилки,
І ні струмка не стане, ні ріки –
Одна земля безлика і потворна.
Отож стою на протягах осінніх
І чую: гляньте – дерево без тіні.
Бо увібрала тінь волосяниця,
Аби у ній сховалась синя птиця,
Щоб височів, немов дороговказ:
Сюди, сюди ходу спрямує час;
Аби не збився він на манівці,
Тримаю землю міцно в кулаці.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Який риси характеру слід виховати в собі.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Непорушність
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.