Павло Мовчан – “Оце нам на розкіш і луг, при лузі вільшина… “

Оце нам на розкіш і луг, при лузі вільшина,
І голка води, і тепла горошина.
Оце нам на наше обшир’я зрожевлені яблука сміху,
І слово, дароване всім на утіху.
Джмелі нам куйовдять волосся,
Ядуху роздмухують, небо дірявлять, як пемзу,
Бо солоддю зірок воно узялося –
Крило мерехтить гостролезо.
В зеленому гудинні бродимо ми, мов комахи,
Піснями рясними родимо влітку, як птахи.
Які ж ми багаті:
Століття, як соти стоять непочаті,
А там, поза склом,
Поза рівнем припливів, відпливів, –
Квітки однослівні

і барви щасливі,
Золочені сонцем, оздоблені сонцем,
Підведені сонцем, облиті,
І лікті, і спини, і голови миті.
А в головах – що то за клопіт, що за морока:
Обчислювать, звідки це сяйво й допоки,
Вимірювать подих в легенях,
Виважувать радість у жменях…
А може, на краще
Котить горошину тепла з косогору,
А в жилах гуляє хай голка прозора,
Щільніше зшиваючи стопи з стежками пругкими,
Щоб ближче ходилося ними…
А може, на спогад ця розкіш дається
І спрагло водиця так п’ється,
Щоб смак нам не зраджував,
Спрага стає все палькіша, палькіша,
І кожна хвилина щодалі – густіша, густіша…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Задивлюсь у твои зиници.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – “Оце нам на розкіш і луг, при лузі вільшина… “
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.