Павло Мовчан – Осінній пейзаж з вороном

Дощик-шепотун, поторкаючи листя,
Викрапував думку про вічне та тлінне,
Про те, що і небо від давності трісло,
Що все проминуще, лиш хмари постійні.
Заслухані в мову його миротворчу,
Дерева ронили жарке оперіння,
Лиш ворон сидів на вершечку дозорчо:
На здобич чигав чи благав потопіння.
Він каркнув – немовби сучок розколовся:
Чи води угледів, чи пустку пустельну?..
Текло через губи безмежне волосся,
Лишаючи присмак набутий, пекельний.
І кожен себе відчував винуватцем,
Мов злочин вчинив і згадав серед ночі,

/> І мулько було, і затісно в тій згадці,
Немов зазирнуло сумління ув очі…
Цямровані ж очі дивились квадратно,
Відбивши всю мряч і хмар опахала;
Обвуглені губи – як слід від багаття –
Про літо змарноване кругло кричали.
Але ж тільки й чути дощу шелестіння,
Що товсто в три нитки з двох боків прядеться.
Все глибшають, вищають води осінні
І тиснуть на груди, стискаючи серце.
І світ – мов розмитий чи затканий в пряжу…
В руці кропива зеленіє облудно.
Повітря, неначе розведена сажа, –
Лиш ворона й видко тепер звідусюди.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Євген маланюк під чужим небом аналіз поезії.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Осінній пейзаж з вороном
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.