Павло Мовчан – Пізня гроза

Так далеко – ледве й видко,
Як грози сталева нитка
Пересновує туман,
І луни щербатий злиток
Деренчить, мов тріслий дзбан.
Так далеко, що й не чути
Крапель, спійманих відром.
Біла марля, чорна сутінь
Пеленають круглий рот…
Дихай, дихай крізь весь простір,
Крізь набряклу криком повсть…
Бовваніє час навпроти…
Крізь туман іде навпрост?
І несе він, мабуть, м’яту –
Відсвіжити всі чуття,
І полотна непочаті,
Щоб сповить твоє життя.
Він несе тягар важенний –
В роті вічності ковток,
Вдмуха він тобі в легені
Синє полум’я квіток.
І, роздмухавши задуху,
Наче вогнище в грозу,
Подарує на потуху
Ще й перлинясту сльозу.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Текст опис квіти очі природи 3-4 речення.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Пізня гроза
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.