Павло Мовчан – “Плоттю власною простір промірявши… “



Плоттю власною простір промірявши, наче та гусінь,
Шовк повітря всотавши, формуючись в русі,
Під грудьми проповзли мандрівничі шляхи,
Шкіру тнув – обтинав молодий небосхил.
Але повз… і ущільнював землю сипучу,
І ущільнювався сам, наче кокон ростучий…
Степ розораний… пилу білі кушпели,
За якими сховались спеленуті села.
О могило розлузана, натяк даремний!
Серцевина твоя на коронках зубів
Відбиває вогонь поїдучий, недремний,
Віддзеркалює сміх грабунів-хижаків.
Це вони царську плоть у долонях

розтерли,
На решета просіявши вздоблений прах,
Це ковтали вони крадькома чорні перла,
В тебульшиння своє заганяючи страх.
Ось вони, крадії упокою, безсмертя,
Їх покликали мертві з могильних вершин;
Мабуть, мулько лежать, дух у глині запертий
Кличе всіх нечестивців з глухих порожнин.
І навпригінці йдуть поодинці злодюги,
Щоб встромити лопатячі жала у сон,
Щоб завдать необхідної конче наруги
І відкрить таємниці, руйнуючи схрон…
Простір тут – він на об’єм жадоби,
Кружеля веретеном завихрена плоть,
Розтиска порожнеча розслаблі суглоби,
Аби землю сипучу хутчій розмолоть.
Та намарне… бо грунт наростає корою,
І завершено вік насипною горою…
Буде ніч, копачі повтикають лопати,
Щоб мовчання землі чимхутчіш розпечатать.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Народ скаже як зав яже значення.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – “Плоттю власною простір промірявши… “