Павло Мовчан – “Покрай хвилі йду. Спиняюся… “

Покрай хвилі йду. Спинюся.
І пливу, пливу, пливу…
Дрізд кубельце мостить в вусі,
Смиче із-під ніг траву.
Вимиває землю хвиля
По піщинці – ти ж стоїш,
Не пусті її зусилля,
Бо землі лишилось ківш…
Ти ж, задивлений у воду,
Все пливеш, пливеш, пливеш,
Мов без короня і роду,
Мов тобі немає меж…
Десь і чаєчка кигиче,
Блеє жалібно ягня;
Дрізд траву хапливо смиче,
Хвиля хвилю доганя… .
Не від тебе, а до тебе
Зносять, схлюпують, дають:
Дрізд крильми – високість неба,
Хвилі – краплі на майбуть.
Все колись тобі згодиться:
Пірце з чайки, вовни жмут;
Порятує летом птиця,
Валом в килим ще затчуть…
І земля, яку розкрали
Косяки і хвиль, і риб,
Збігшись в пагорбок помалу,
Порятує – прийме вглиб…
Ну а зараз – розчиняюсь
І пливу, пливу, пливу…
Зостається серця зав’язь,
Аби свідчить, що живу.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Твір який шлях обрати людині.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – “Покрай хвилі йду. Спиняюся… “
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.