Павло Мовчан – Попід

Боюсь повіки розімкнуть,
Бо мене очі зрадять…
Багно, калюжі, каламуть…
Розковзяна осіння путь
Попід колгоспним садом…
А далі звивіз та гробки
І глинище розмокле,
Де допотопні черепки,
Ніби листки пожовклі…
Вдовина хата… стріха… мох…
Дощі побілку змили…
Пускає киби хижий лох
Дню в посинілі жили…
Так, час – це те, чого нема;
Це – натяки, уламки…
Замість дверей – провал, пітьма
І спорожнілі рамки…
Жаль запікається в очах,
Гіркий камінчик в горлі…


На все душі не вистача:
Збілить провали чорні…
Де Кущ, де Штольба, Уласок,
Де баба Косорука?
Все в глину всякло чи в пісок, –
Хоча б зостався черепок,
Щоб не провалювався крок
В безпам’ятну багнюку…
Хоча б гвіздок ступню вколов,
Хоча б сучок летючий
В повітрі сизім захолов,
Щоб висушить онучі…
Розковзяний осінній шлях,
Розорані хатища,
Вода крізь глину проступа,
Ніби крізь дране днище…
Під тиском неба із очей
Вже виступили сльози:
Розмите бачене тече
По глиняній дорозі…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Анна кареніна твір.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Попід
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.