Павло Мовчан – Повнота
У поторках хвиль, у цорканні круглої ріні
Вчувалась надмірна ласкавість творця.
В легені вхлинало повітря вечірнє,
Щоб вибухнуть вигуком з горла співця:
– Хвала за любов! За прихилля травневе!
За зриму теперішність долі і море життя! –
Яка несумірність прожитого – дневі:
Упала вода, але піднялись почуття…
В прихиленім небі чиясь засвітилась зіниця,
І променем зору проймалось минуще єство,
В якому гніздилося світло, мов птиця,
Співало від крил мого тіла литво…
Від доторків темряви страх,
Наче
І звужував горло, і звуки гасив,
Провалювавсь слух у глухе позачасся,
Де глину творець смолянисту місив.
Яку цеї ночі він зліпить потвору?
І йменням яким він її нарече?
Від поторків пучок я, творче, спрозоривсь,
І чорна гора наляга на плече…
Чим сутінь густіша, тим світло вабкіше,
Тим дужчає тиск формотворчих долонь…
Стискаються губи: – Тихіше, тихіше… –
Та струменем пирскає з горла вогонь:
То світло, ущільнене в слово спасенне,
Зламавши всі стрими, зривалось на крик.
Бо йшов неухильно і прямо на мене
Відлитий з смоли мій відбиток
На ньому ще знати сліди білих пучок,
З рознятого рота точилась хула;
Він руки простер, зажадавши сполучень, –
Від п’ят аж до тім’я пристала смола.
І рот залило, і занурився зір у незрячість,
І подих забило… і руки звело…
Я потиски чув двох долоней гарячих,
Відчув повноту, якої в мені не було.
Крім слова, що на світі треба?
Аби не буть в самотині –
Пошли хоч янгола із неба.
3.
Той згуби шукає,
Хто Бога не знає.
Від сліз і від слова
В молитвах ранкових
Все лихо, як повінь,
Поволі зникає.
Хто кривдить убогих,
Забувши про Бога,
Сумління у того,
Як світло, зникає.
На кого напасті,
Той журиться часто.
Невчасне нещастя
Хай вчасно зникає.
Яка це наруга
Зрікатися друга,
Бо час, наче вугіль,
О Боже, згорає!
4.
Без тебе я світу не знаю, о Боже,
У тілі сто душ заниває, о Боже!
Мовчання твоє, о скажи, чи не зрада?
А мова твоя обпікає, о Боже!
Я душу тобі віддаю на спасіння,
Твій образ в очах не згасає, о Боже!
Яви свою ласку, від пагуби визволь
І змилуйся, серце благає, о Боже!
5.
О Боже, від своїх щедрот
Хоч крапельку вділи мені.
В молитвах пересох мій рот,-
О не скорочуй мені дні!
О Боже, ти чому свій слух
Не прихилив? Згасає дух,
І став тісним життєвий круг,
І сни мої швидкі й сумні.
Вже збігли молоді літа,
І назирцем йде самота,
І запікаються вуста,-
І гаснуть вигуки страшні:
– О Боже, поможи мені!
6.
Небесне колесо скрипуче
Кружляє, котиться із кручі.
Людина, як той дим, минуча,
І гине навіть слід по ній.
Але ітиму до знемоги,
Допоки не затопчуть ноги
Мене у куряву дороги,
І я звернусь тоді до Бога:
– Лежать довічно тут мені!
7.
Зглянься, Боже, заступись,-
В горло пазурі вп’ялись…
Смерть тепер, як і колись,
Тне усіх, не знає впину.
Місяць тане ув імлі,
Всюди пекло на землі…
Тонуть всі і все в смолі,
Порятуй хоча б дитину!
Боже, вирок твій страшний!
Голос мій сумний, сумний,
Вже збігає строк земний –
Муки ждуть лише людину…
8.
Яко маг, яко благ, я – ніщота ніщот!
Ти ж бо щедрий, і я домагаюсь щедрот!
Глянь, життя моє марне і повне скорбот.
Пощади, дай же долі і щастя мені.
О владико небес, ласку вияви днесь,
Пощади, дай же щастя, о щастя мені!
Знемагаю, конаю, благаю тебе:
Пощади, дай же долі й здоров’я мені!
О владико світів, не покинь мене ти,
Дай до тебе дійти і тебе осягти!
Це тебе я благаю, о Боже святий,
Пощади, дай же кращої долі мені!
9.
О зглянься, Боже всемогутній,
На злигодні – яви мені
Високу ласку в час покутній
І душу онови мені.
Стань в судний день щитом для мене,
Життя убережи нужденне,
Мій Боже, від гріхів щоденних
Цикути в мед не лий мені.
Сил не стача, щоб меч підняти,
Пусті долоні для відплати,
О мій притулку, моє свято,
Хоч душу звесели мені.
За безталання моє кляте
Сплати хоч золотом щербатим
І на шляху життєвім з катом
Не дай зустрітися мені.
Ну що я маю, окрім тебе?
Гнітить мене – яка потреба?
Я покликаю тебе з неба,
Прихильним будь завжди мені!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Твир моя украина.