Павло Мовчан – При березі



Вода в ставку блищала запитально:
Навіщо ліс згущає клейкоту?
Дерева відбивались не дзеркально,
А нурилися листям в тісноту…

Рибалка в дно впирався головою,
Сорочку жабуринням зеленив,
І покліпом малюнок цей стирався,
Розпечені кипіли валуни…

І хмара підіймалася хвиляста,
На міріади крапель розкладавсь
І ліс, і хмари, й дзеркало скалчасте,
Дрібнилось зриме, розпадався час…

У спогадах теж сталості немає,
Міста на краплі розбира туман,
Миттєвостей летючих люта зграя
Роздзьобує, кров випиває з ран…

Від світла позосталась біла кістка,
З вокзальних літер височився зміст,
І пам’ять запізніла, наче звістка,
Не впізнавала проминулих літ.

Тут табір був – суцільні дні та ночі,
І вежі, і доглядники, й дроти…
Стоячу воду не пронурять очі,
Не вирине забуте з пустоти.

Мов головою вперся в мул холодний,
І дзеркало скипає, як окріп.
На вигук озивається безодня,
І берег витікає із-під стіп…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Аналіз вірша гімн красі тема ідея.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – При березі