Павло Мовчан – Проти сонця



Сніг насичувався світлом,
Соковито дозрівав;
Дзьобом гайворон столітній
Простір порваний латав.

Обернувся зір мій в себе:
Стало боляче вбирать
Вимиту яскравість неба
І сліпучу благодать.

Чистота завжди студена,
А гріхи – чомусь палкі…
Надмір холоду для мене,
Білизни, що наокіл…

Проти сонця очі мружу,
Не дивлюся на скарби –
В грудні тут були калюжі,
Чорні пнулися горби…

Нині – срібно, рівно, чисто,
Снігом згладжені сучки.
На дні зору мідне листя
Залягло, мов копійки.

Димарі, і піч чорніє,
Сажі шар лежить на дні,
І свята вдова Марія
Коржики дає мені…

Так, немов снігами криті
Всі твої зчорнілі дні,
І чорніє хтось убитий
Там, в минулому на дні…

Там в очах затлілий комір
Шию зморщену стиска…
Шия дідова прозора,
Ями чорні на щоках…

Там човпе селом Магуза,
Теребічить сухарі…
Там дітей своїх мотузить
Скеп, волає: – Німчурі!

Там… Вчепися в мене, сніже!
Чи очниці вщерть засип…
Білість чиста очі ріже,
Обертає зір углиб…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Чи можна вважати дім хельмерів ляльковим.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Проти сонця