Павло Мовчан – Рішучість
Довгі крила – з очерету –
Розгортаються до лету:
Птах, що імені не має,
Із покою вилітає.
Я візьму до рук стрілу,
Колись роблену з лозини,
Покладу її на лук –
Доганяй швидку пташину.
У прошиту в шибці дучку
Я угледжу, що за страх:
На засушену колючку
Наколовся жовтий птах.
І синенька цівка крові,
Наче заполоч, цвіте,
А обабіч віть тернова
Щось вибренькує на те.
Певно, птах отой крилатий
Звався спокоєм. Так… так…
Бо від чого тихо в хаті
І солодке все на смак?
Обернись до віддзеркалень
В стінах, білених вапном:
Вказівний уткнеться палець
В цвіль, що виросла – давно?
Значить, затишок в господі,
Позачасся – сохнеш й ти!
Виступає цвіль зісподу…
Швидше і себе протни!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – Архип Тесленко в Харківцях Диму, диму сьогодні в мене в хаті було. З листа до М. Грінченка В холодній хаті протяги та цвіль, Сухар щербатий, смуток звідусіль. В холодній хаті важко однувати, Аби собі зап’ястя не розтяти, І, впершися очима у вікно, Розлити зір на біле полотно… В порожній хаті хтось сльозу зронив, В порожній хаті свічку запалив, В […]...
- Павло Мовчан – Метушливці Не знайти чого шукали В лусковинні віддзеркалень: Д е с ь, як висохла роса, Щ о с ь, як звук у небесах, І к о л и с ь, як в мові слово. ВСЕ – раптово однакове: Ти, вона, воно, вони, Незнайомі і знайомі – П’ятипалі свистуни. Перетлили стільки всього, Стерли стільки вже взуття, Загострили […]...
- Павло Мовчан – Передосіннє Щербиться, лункішає капіж, Прояснена просвічує калина, І що не крапля – пада срібний гріш, І що не слово – з гілки ягодина… Дозріло все, наповнилось ущерть, Вода в губах ледь-ледве не схлюпнеться… Завершується літа круговерть, Ось-ось і холод біло усміхнеться. Твердіша, в бильця вглибившись, рука, Стиска промиті часом волокнини, В суглобах цвяхів млявість виника, Підступна […]...
- Павло Мовчан – “На пагорби, на вечір, на вітри… “ На пагорби, на вечір, на вітри Зір посила свій подив і відвертість: Далеко – жить, далеко – йти з гори І небо на плечах нести упертих. Звиса згори сріблястий ланцюжок – Простерту руку піднеси під нього: Тече, тече крізь пальці порошок, Вкрива блакиттю зрошену дорогу. За обрієм відкрилося мені Солодке лоно – папороть квітуча, Літа […]...
- Павло Мовчан – Це чарівне слово “завтра” Від звуків у небі лишаються смуги – Вони так повільно за вітром летять… Ген – голуба туркіт, он – щебет вівсюги, А ген – на блакиті чий звук, мов печать? Скріпивши повітря, насичене киснем, Сидить нагогошений птах і мовчить, І в аркуш небесний вже й звуку не втиснеш, І крик не запишеш в холодну блакить… […]...
- Павло Мовчан – “Прибились сплесками, прихлюпалися гулом… “ Прибились сплесками, прихлюпалися гулом, Обезтілесніли, легенькі, мов відлунок, Лягли в ногах повільненько, заснули Далекі ночі, ночі проминулі… Тріщить вогонь, нічна фуркоче прядка, Кругліє яблуком на покуті лампадка, І шибка деренчить розслабла, як струна, – То дише ніч сапка на ширину вікна… Крізь волокнистий слух, крізь захололі стіни Допліскується голосом осіннім Чиясь ясна печаль, Потроєна імлою, […]...
- Павло Мовчан – “Над лугом птах диму маха… “ Над лугом птах диму Маха, перебарвлює трави, Ширяє над ними, холоне над нами. Посизілі коні, як сльози, стоять в оболоні, Плавкими медами З’єдалися наші долоні… Чого нам ще треба для певності в щасті? – Летять поза небом напасті крапчасті, І олово в кулі само по собі завершилось – Ми ж міцно тримаєм в губах горошини… […]...
- Павло Мовчан – Пастораль Обтяжені випом старі міхи лежали На тесаних столах, що в землю уросли, І лунко струмінь гнувсь веселого врожаю, Що запахом землі нам голови хмелив. Припізнений цей смак, та невтоленна спрага: На випині стегна дріма моя рука, І молоде вино по жилах, наче брага, Гуляє і серця у грудях відмика. Обридливо бринить в порожнім кухлі муха… […]...
- Павло Мовчан – Мандрівник Цвьохкі, розхильчасті, щоденні Сюди приходили вітри, Де трухнув стовп і птах нужденний Дививсь засмучено згори… Як сох мотуз, сіріла стріха, Як жовкла кістка на току, Як замість шибки чорний віхоть Застряв у горлі скрізняку… Нудьга невивітрена нипа, Чалапа по долівці дух, І раптом дерев’яним скрипом Навпіл розколюється слух… Злітає птах, стовп пада плазом, Мов корок, […]...
- Павло Мовчан – “Нервовий подих свідчив вічні злидні… “ Нервовий подих свідчив вічні злидні… Він часто дихав – хату зігрівав, З якої світу білого не видно: Навколо муром виросла трава. І тільки стежка спрагла до криниці Збігає стрімко і верта назад… І соняхи рябі та темнолиці Блукають жебраками поміж хат… Дух зубожіння, виснаження часу, Прикметний день безглуздої доби, Коли нещадно нищиться прекрасне І топчуться […]...
- Павло Мовчан – Відстань Сотворителю повітря, Розокремлено весь світ… Кличу голосом сирітним Тужно свій далекий рід. Кличу матір, кличу матір: Голос сіється пилком. Сотворителю крилатий, Я відірваним листком Кружеляю над травою, Клаптик тіні волочу; Мов бджола, женусь за роєм, Та, либонь, не долечу. І не зменшується відстань Поміж сущуми в житті… Та й не затишно у місті Так мені, […]...
- Павло Мовчан – Одного липневого дня Суниці я збирав на дні окопу, Там наскрізь тишу стелюх-мох прошив, Липневий вітер тихо, одностопо Ходив ізбоку й глицю порошив. Про смерть ані півслова, ні півмислі: Ні натяку, ніякого знаку. Солодкий жар вуста мені розтиснув, Липневим духом згускнув у ковтку. І подив брав – хіба тут смерть можлива Під мудрим спокоєм беззахисних дерев, Коли мураха […]...
- Павло Мовчан – “Ти світиш в ніч лунку… “ Ти світиш в ніч лунку Тонким осколком скельця І носиш в кулачку Пташине ніжне серце. Я знав твої меди, Дзвінкі твої відерця, І коряком водив По зачапілих денцях. Загляну в копнячок, Пригну вниз павутину – В прозорий корячок Візьму-черпну росину. І так усе життя: Ходіння і шукання, І згадки про пиття, Якого смак – незнаний…...
- Павло Мовчан – Відтворюваність В захваті літньому крила блаженні Срібло вихлюпують з світлих дзеркал, І розвивався голос зелений, Ніби сам янгол мене покликав. І озираєшся: тут я! У полі! Зором суцільним і слухом вже став, Мов рознизалися обрійні кола І позосталась одна висота. Лопнула плівка, що об’єм тримала: Ти розповсюдивсь, і світ розволіксь, Розпорошилися крові корали, Зелень зі світлом […]...
- Павло Мовчан – “Тече-перетіка туман… “ Тече-перетіка туман Через вершини з долу в діл, І відвологлий вже бур’ян Не шелестить, не чути й бджіл… Прощальну нить пряде цвіркун, Свердлується на серці камінь, Терпке повітря, як тютюн, У горлі димом закипає. Навіщо оббирать мене – І так убогого – до нитки. Тепла все менша з кожним днем, Життя солодке тане швидко… О […]...
- Павло Мовчан – Передвесняне Сирітство простору, В якому ворон кряче, Ділилось гострими Крильми навпіл, неначе Від того додавалося тепла Усій землі, де сутінь залягла, Змаливши все, Розмивши обрис лісу, Сховавши всіх за снігову завісу, Що тільки й чуть, як кличе птах небесний Свою луну, весняну мить воскреслу. І я йому у відповідь кричу, Що слідкома За подихом лечу!...
- Павло Мовчан – “Синіє обрій, як стіна фортечна… “ Синіє обрій, як стіна фортечна… Так що таке скінченність безконечна? За колесом ще котиться луна, За голосом – хуртечна пелена, За скрипкою – струна, як павутина, І в подмухах летить дрібна пилина, І де межа, куди душа долине? Учора снились гори – певний знак – На павутинні піднімавсь дивак, Сотався вперто, зір піднявши вгору, Де […]...
- Павло Мовчан – Подих крізь житню зелену стеблину Так широко й довільно ще не було ніколи: Заради себе тишу творило житнє поле, І тамував я подих, немов заради себе, Аби відчуть роботу творящу житніх стебел… Так тихо гнулась хвиля розгониста, зелена, Немов творився простір хилкий заради мене, І насінинка пташки в’язалася у небі, Долаючи тяжіння земне заради тебе, Аби міг зором власним покласти […]...
- Павло Мовчан – А що ж ти пригадаєш, чоловіче? Пізнав же і ти часу повну всевладність, Проклюнулось знову в долоні зерно, І жорна гуркочуть давно безпорадно, І камінь зітерся давним-предавно… На що ти спроможен? Продовжитись родом, Звести кам’яницю і мур змурувать? Назовні мов тверднеш, хоч трухнеш зісподу, Торкнулась чола незгладима печать. І слід п’ятипалий у тебе на шкірі, А очі злинялі не бачать вже […]...
- Павло Мовчан – Валун Насльозило, навіяло – шаром ропи затягло… День, неначе віяло, склався у смужку – як не було. В промінь протягу збилося, струмом потужним пішло. Листя променем зшилося у широке крило… Хата наче на свято – немає кутків, І півні дзвінкороті викрикують двійко заучених слів: “Миром, світлосте!” – з яблуні, з молодого вершка… Перемішані, зв’ялені: тут плоди, […]...
- Павло Мовчан – “На срібнім денці тишини… “ На срібнім денці тишини Лежали круглі зерна сміху, І навалились на тини Химери реготливих віхол. Вже відсміялись, знемоглися… Дивились порожньо в шибки. А на заржавлених завісах Ходили двері хилиткі. Так розчинялися відверто, Пускаючи байдуже всіх, Що я помислив: певно, смертним Є тільки березневий сніг; І що сумління сніжно-чисте Дароване нам на віки, Як оце небо, […]...
- Павло Мовчан – до життя Прихилля серця, мови любота, – З твоєї ласки шовк – ніжніше дихать, Я маю все, і навіть гіркота, Щоб смак не втратить, підмішалась стиха. Є в мене все: вода, в солянці сіль, І хліб в спідушці на листку латаття, І день, що йде поволі звідусіль, Аби його любов’ю привітати. Та є ще ти – безмежна […]...
- Павло Мовчан – “Лишилося ще й нам від листопаду листя… “ Лишилося ще й нам від листопаду листя. Догідливо шумлять дуби коло долонь, І гінко вироста під небо дим стеблистий, Де одинокий птах навічно захолов. О феніксе, ти вічен в народженнях і згинах! Чи ж зрониш нам, мов клен, золочене перо, Щоб розгадать хоч раз цих змін першопричину І визначить собі повторюваний строк? Відродимось. Не раз […]...
- Павло Мовчан – “Ой, наїхали семигоряни із-за семи гір… “ Ой, наїхали семигоряни із-за семи гір, Намостили гаті з м’яти до тебе у двір, Вийди тишею із хати, забілій, мов сніг, Твоя доля непочата стала на поріг. Семигірна, семизірна, на семи вітрах Прилетіла сном вечірнім, сіла, наче птах, А під нею забриніла золота струна: Сім тривог і сім печалей, та любов одна. Вибирай собі дорогу, […]...
- Павло Мовчан – “Понаджені летять на теплівщину… “ Понаджені летять на теплівщину, Відмахуючи обрій хилиткий: І що не мах, то далі батьківщина, І що не птах, то крик на всі боки. І назирцем махає наодлуці Якась пташина круглими крильми, Маліючи, кругліючи в розпуці, В сполуці з білим подихом зими. І що не помах, то повітря рідша, Крутіша піднебесна кривизна, І пада пір’я щедро, […]...
- Павло Мовчан – “Оце обличчя у вітрині… “ Оце обличчя у вітрині Належить не мені віднині… Хіба отой шарпак – то я? Обличчя скресло, зір зів’яв – В стручечку губ ні квасолини… Бо ліплений з пісної глини – Обсунувсь на дощах, звітрів; На тім’ї в’ялі волосини… І тінь не відпускає ніг. Та що казать? Коли мовчання Правдиве свідчення останнє, Слух реагує на слова: […]...
- Павло Мовчан – Вощане щастя Життя нам щастя обіцяло… Воно ж, мов усмішка швидка, Торкнувшись губ, мигцем розтало, Стекло по битих черепках. Але ж… листочок тополиний, І гіркуватий сік трави, І в пучках скорена стеблина, І дух ширястий жаливи – Є складниками того щастя, Якого не помітив ти, Бо зір навиклий до контрастів, Язик – до слади й гіркоти… Не […]...
- Павло Мовчан – Задавнений голос Рот, закоркований землею, Вже не звелить іти вперед, Прямішають шаблі сталеві, а цвяхи й гудзі металеві Вглибають в землю для прикмет. Хто в час був заганявся стрімко, Хто інші долі обганяв, Давно зламав пшеничні стрілки, Запавшись у минувшість дня. А зверху грейдери, лопати, скло, жужелиця і пісок, Панахає метал крилатий і тиші шар, і синій […]...
- Павло Мовчан – Пізньої осені Понад водою птах стеливсь, Понад водою голубою Ширяв уже пожухлий лист І застив літо сам собою. Вода засмучена була, Бо скаламучена дощами; В ній мокло білих два крила, Що небо зменшили над нами. Відбитий прохолодний день Дививсь на вимиті обличчя, Не віднаходячи ніде Слідів минулого величчя. Погнуті списи комишу, І хвиля, здрібнена на скалки, І […]...
- Павло Мовчан – Сопілка Ти важко підняла повіки – Цвіла соняшникова жовть, І перейшла моя сопілка В живу калиновую плоть. І я вже мав нову обслону – Джмелиним гулом наливавсь, Не знаючи, що до полону Взаємного так кличе нас. О вічна ваба оплодування, – Що охмелила навзаєм; Переступивши грань кохання, Я впився у єство твоє. Пізнавши солодість нектару І […]...
- Павло Мовчан – Шиття хрестиком і гладдю Цей шум колисковий загойдував розум І сім’ям березовим простір кропив… Ще дихала пам’ять гранітним морозом, Збігали вапном побілілі стовпи. Ще дихала хвоя густим нафталіном Та глиці ошурки тяглись до руки; Магнітні малюнки, майбутні відміни В блакиті лункій малювали гілки. І погляд відгадував стежку торішню По рисці в повітрі, по нитці в тканині: Полотна ті ж […]...
- Павло Мовчан – Звертання до реп’яха Відволого, сизо, біло Підступавсь похмурий ліс, І стирчали в полі стріли, Ніби смерть гуляла скрізь… Та на цій сталевій ниві Уцілілі реп’яхи Підіймалися щасливо Бадилиняччям сухим. Але вище них звелася Гордоросла бугила – У якому вона часі Коронована була? Обминули коси, стріли, Посуш, пошесть вогняна… Й ми з тобою уціліли – В горлі зірвана струна… […]...
- Павло Мовчан – Повість про Уляну Осоргіну Егда же мужу єя на царских службах Бывающу лето или два, иногда же по три Лета во Астрахани, она же в те времена По вся нощи без сна пребываша, в моль- Бах и в рукоделии, в прядиве и в палич- Ном деле. Изборник Жінки запашні, повелительки ночі, Вабкі, яблукасті в терпкім повносоччі, Ви мову творили, […]...
- Павло Мовчан – Т. Г. Шевченко перед пам’ятником Миколі І Важкий лютневий лід, в якому тріснув човен, Синіє грань води, що імені збулась, І зерна вільхові із білої полови Насіялись у зморшках гранітного чола… Насіялось й в рукав, що аж судомить руки, Наперсники надів мороз на кожен перст, І холод видиха луска рясного бруку, Що плутано проліг із норду і на вест… Скриплять кобильчаки важкими […]...
- Павло Мовчан – дно Святкову блакить лиш відтінюють хмари, Що разом із небом за обрій пливуть. І дно прозира крізь промоїни й шпари, І видно камінчики круглі, як ртуть. Мені відкриттям об’явилась безодня: В союзі із спокоєм дух воскресав, Поволі тепліло повітря холодне, І світлістю дня наливався ти й сам. І тільки печаль, відтінивши святковість, Відкрила в єстві глибочезне […]...
- Павло Мовчан – “Самітне волоконце пропливло… “ Самітне волоконце пропливло… Шпаклюють вікна – стережуть тепло. Заносять листя в хату на ночівлю, Аби очам затишніше було. А в листі кругло світять падунці, І скачуть поруч срібні цвіркунці – І їх, як жар, в руках пересипають, Бо скоро сніг з заобрійного краю. І стежка дальня зменшилась удвоє, Протоптана конем до водопою. Вода поважчала. Не […]...
- Павло Мовчан – Сорочка Розповзається сніг і сорочка торочиться знизу, І розмокла рука семипало стискає клубок, Голка в губи вп’ялась – хутко нитку пронизуй, Щоб востаннє зробить металевий ковток… Пришпили отой сніг, зламай ним нетяму І не дихай, щоб простір не збігся в рубець, На сорочці твоїй червоніє пропалена пляма, І запліднено кров’ю голчаний вершець. Непритомні вуста випускають краплину, […]...
- Павло Мовчан – “Птах, що дарує мені висоту… “ Птах, що дарує мені висоту, Пес, який вірить в мою доброту, Дерево, щедре на зрілі плоди, В пальцях розімкнута ніжність води – Всі ці ознаки моєї судьби (все від піщинки ув оці – до скелі), Все пропливе, промайне каруселлю, Тільки побачу, та тільки ж побачу, Як безголосо хто-небудь плаче. В білих долонях горе холоне, Терен […]...
- Павло Мовчан – “Життя благовісне, звеличене смертю… “ Життя благовісне, звеличене смертю, У слові у кожному – кисню ковток; Найменша піщинка тобою всещертна, Обтяжений гнеться к землі колосок. Життя відшароване звуком і змістом Від панцернокрилих і від хробаків; Долоні, пронизані сонячним вістрям, Слова здобувають з-під шару пісків. В любові – спільнота, в землі – заохота, І радість обличчя до ласки дощів. А воля […]...
- Павло Мовчан – Біля межового каменю В якого дерева мені питати тіні? Із джерела якого воду пить? Я в затінях поплямував сумління, А серце, як розпечене, горить… Ні попуску, ні пільги, ані міри. Хіба ж мені впоровень білий світ? І кожен день прожитий, мов офіра, Зусилля кожне виганяє піт… Відміряно ж і часу мені скупо, І радощів, мов крапель на піску. […]...
Твір на тему бережіть люди землю свою.