Павло Мовчан – Розгорнути книгу
Книгу життя розігни, бо промкнулась трава крізь окладень
І рядок голосний, мов струмок, ниже літер розсаду.
Ось над урвищем хмар уривається громом хвилина,
В очі жбухає жар,
В губах пророста насінина.
Виноградна лоза, тонкожало пронозячи м’язи,
Крізь граніт пророста,
Та крізь пам’ять плитку не пролазить.
Срібна маківка церкви над текстом летить – не спіймати,
Мої руки простерті
Затерпли повітря тримати.
Ні, не стане снаги,
Зір вузький, аби дощ осягнути,
Крізь стрімкі береги
Протікає струмовище ртуті.
І не висловить, ні, що ти вичитав вдень зі сторінки,
Адже витекло все,
Залишились при дні дощові крапелини незгірклі.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Related posts:
- Павло Мовчан – “Скільки вод стоїть між нами… “ Скільки вод стоїть між нами, Поміж нами стільки днів… І танцює чорний камінь, Наче гайвір, в борозні. Вже опахчені хлібами Поцвяховані степи. Борозна така між нами, Що її не заступить. Серп уп’явся у повітря, Розпанахавши блакить, Із розрізу гостре світло Бузиново цебенить. Світло б’є і крізь долоні, І крізь шрами тут і там. Образ твій, […]...
- Павло Мовчан – “Повітряним містком нас доля сполучила… “ Повітряним містком нас доля сполучила, Розпеченим гвіздком єднала руки нам, Та простір розхитавсь, і в глибину провалів То розум западавсь, то день у день зникав. Які такі зв’язки, які такі сполуки, Що рвуться нетривкі клітини і кістки, Лиш виступає кров там, де сіамську руку Вже біль розчленував на дві, на дві руки… Гадалось, що одне, […]...
- Павло Мовчан – Марія Ти – доле моя у країні живих. І пристання. Знемігся язик мій щомиті тебе покликать: Для ймення твойого я випив повітря останнє, Для з’яви тебе в уяві моїй – вже повіки тремтять… Мов лопнула куля – світ збігся і стиснув довкола… Та, наче мачина, ти ходиш по жилах в мені, Розтулюю губи, холонучи в смолах, […]...
- Павло Мовчан – “На дзеркало води вже дише сизо холод… “ На дзеркало води вже дише сизо холод, Розмивчасто тремтять углиблі береги, І високо росте туману мур навколо, І подолать його не вистачить снаги. Шоломи копичок, нагускле верховіття… Над вінцями очей пливе підталий лід, І точать цвіркуни лунке одноманіття, І кажани крильми клинцюють темний світ. Мурується, росте туман під саме небо; Ув’язнена кричить десь пташка чи […]...
- Павло Мовчан – У лузі Росою поглиблена пахолодь м’яти, Високий туман поснував береги, Де мнуть живокіст безшелесні лошата, Роздмухані в лет – з молодої снаги. Чому це не спиться під небом відкритим І мулько лежиться на повсті трави, І хто це шепоче за мене молитву З єдиного слова-двозвука: “Живи… “ Біліє рука, прохоловши на скроні, І пута шовкові біліють у […]...
- Павло Мовчан – “Опізненим цвітом будяк прозвіщає про літо… “ Опізненим цвітом будяк прозвіщає про літо, Про те, що давно розпорошено вітром; Зажди, це ж ти сам пороздмухував листя І хмари, як пух, розпустив волокнисті. Чого сумувати, з якої потреби? Піднімемо вгору обтяжене небо. Опізненим цвітом зласкавимо очі І станем ось так, як будяк на обоччі. Чи стане снаги і в морози радіти, І всіх […]...
- Павло Мовчан – Пограниччя Це все було. Було це все зі мною. Розмитий і задивлений водою, То я стояв на березі тоді, Коли повітря шилося стрілою І вигуки лінали молоді: -Агов, тогобіче! Осначе криги й ряски, Де твоє остя з кістя й луски? Чому твої цибайла дибулясті Не можуть течію перебрести: – … І гнівавсь я. І кидав каменюку […]...
- Павло Мовчан – Мить (“Не відокремитись, а злитись… “) Не відокремитись, а злитись, Не відступитись, а прийти До того дня, до тої миті, Коли ти – я, а я – це ти. А нам на двох і крихти стане, І лиха стане нам на двох, Якщо в тобі – та моя рана Болітиме, не дай нам бог! Якщо в мені твоя розпука Та білий […]...
- Павло Мовчан – Звертання до коханої Озирнись, за тобою березові крила вогніють, Небо йде слідкома, озирнися, Маріє… Віє холодом м’ята, щоб дихалось ширше, Видно край непочатий з лункого узвишшя. Озирнись на заблуку, що втратив минуле. Ой Марієчко, в нього на пальцях сидить по зозулі – Кують вони, кличуть, просторять куванням благання, Щоб ти повернулась, Маріє, коханням з вигнання. Солом’яний шлях пом’якшить […]...
- Павло Мовчан – Кожна мить Як холодно в небесній висоті, І птахів перельоти золоті Нам кажуть шлях, аби і зір підносивсь І падав згодом із зими У осінь… Печальний ключ, затнувшися у леті, Понизив погляд, бо і сам поник, Метелками сухого очерету З очей був зметений. І тільки мідний крик Стирчав оклично в небі благовіснім, І круто повернувся мій язик, […]...
- Павло Мовчан – дно Святкову блакить лиш відтінюють хмари, Що разом із небом за обрій пливуть. І дно прозира крізь промоїни й шпари, І видно камінчики круглі, як ртуть. Мені відкриттям об’явилась безодня: В союзі із спокоєм дух воскресав, Поволі тепліло повітря холодне, І світлістю дня наливався ти й сам. І тільки печаль, відтінивши святковість, Відкрила в єстві глибочезне […]...
- Павло Мовчан – Компенсації Горить на вітрі жаром Калина край вікна, Крізь ополонку в хмарах – Блакитна глибина Просвічує, як очі У неньки на лиці. Повітря аж струмкоче – Прозорі пухирці Все тіло обліпили, Занурене в блакить. Всі смутки відлетіли. І необтяжно жить. Легенько відштовхнешся – Спливеш і хмар сягнеш, І все небесне плесо За мить перепливеш… Проте одноманітно-блакитно […]...
- Павло Мовчан – “Придобно живу під листком, наче пташка… “ Придобно живу під листком, наче пташка: Відкрито-зелена селитьба моя; Щоденно листок шелестить для острашки, Звивається поруч піщана змія… Хитається гілка – оселя кленова, На вітрі танцює: хить-хить та хить-хить, Нема супокою – душа колискова Із прірви у прірву летить. Чи в прокиді втіха, якщо в колисанні Проходять зраховані ночі і дні? Якщо кожен смуток і […]...
- Павло Мовчан – Через товщу простору та часу Далекий поклик зваби та жаги, Журо моя, далекосте співуча: Вже вийшов голос мій за береги І обрій перевищив, наче кручу. О невимовносте, нетанність крижана, Вже крізь яку і зелень проступила. Та в поклику ні берегів, ні дна, І зглибити його, як біль – несила. До губ тулю дуплянисту дуду, Видмухую не голос, а пилюку. Повітря […]...
- Павло Мовчан – Небесний вітряк (на мотив Чурльоніса) Крізь хмари проломи, крізь срібні прорізи Просиливши крила, небесний вітряк Повітря молов, і пахло залізом, Бо землю захвачував промінь-гостряк! І сипалось мливо потічками світла, Коня притрусивши у лузі й траву, А ген, спорошивши тополю столітню, Нагнуло, хоч вішай тугу тятиву… Мололось повітря, і сипалось мливо Сріблясте, сипкасте на скроні тобі, І ти, як зі снігу, […]...
- Павло Мовчан – А вже з тої криниченьки У тій криниці час стояв забутий, – Води із неї вже ніхто не пив, У ній гніздилась чорнопера сутінь І падав стрімко тільки дощ сліпий. І маятник у ній не хилитався, Обличчя поспливали слюдяні, І тхнуло нуддю та стоячим часом Так, ніби розкладався він на дні. О водо мертва! Я тебе напився, І позначила жили […]...
- Павло Мовчан – Літери Я пам’ятник собі поставив нетривалий – Не з міді гордої, не з мармурових брил, Скупі слова мої, що на папері стали, Укриє завтра пил. Припав шаром попелу аркуш паперу у мене, Я здмухать хотів, але попіл крутнувся шалено, І порснули літери, всякли слова попельнасті: “Печаль очищає, і зміцнюють душу напасті… “ Я знав – що […]...
- Павло Мовчан – Бути метеликом Огорне тишею, обпеленає снігом, До нитки сивої прив’яже – хилитайсь. Допоки кокона Дощу ласкавий ніготь Не доторкнеться лагідно до нас. І скресла пам’ять пригадає квітку, Розмлоєну, глибоку, мовчазну, І ймення викличе своїх надійних свідків, Щоб визначити часу глибину. Пробуджене єство твоє крилате Полишить оболонку снігову, Аби усоте лет свій започати І довершить орбіту кругову. Понаджений […]...
- Павло Мовчан – Після дощу 1. На вітрові сад просвітлів І сплеснув раптово листками, Немов після довгих дощів Прийшов він нарешті до тями. І пам’ять збудилась зі сну І щось пригадала далеке: І річку в безмежжі сумну, Плавбу із “варягів у греки”. 2. І зринули довбані бряклі дуби, На вітрі туге лопотіло вітрило, Крізь очі снувався і плин голубий, І […]...
- Павло Мовчан – Шиття хрестиком і гладдю Цей шум колисковий загойдував розум І сім’ям березовим простір кропив… Ще дихала пам’ять гранітним морозом, Збігали вапном побілілі стовпи. Ще дихала хвоя густим нафталіном Та глиці ошурки тяглись до руки; Магнітні малюнки, майбутні відміни В блакиті лункій малювали гілки. І погляд відгадував стежку торішню По рисці в повітрі, по нитці в тканині: Полотна ті ж […]...
- Павло Мовчан – “І, посміхаючись, мов танув… “ І, посміхаючись, мов танув, І перетворювавсь у рух. І відкривав не вуха – рани, Аби поглибити свій слух. І затверділе зверху тіло Зчищав, мов кору. Щоб відчуть, Як поторкає звечоріло Повітря сиза каламуть. І слухав, розчинивши тіло, Як в серці промінь затверділий, Немов накільчений, росте. Повітря зашерха густе… Але вихоплюється слово Від захвату, що тобі […]...
- Павло Мовчан – Перетинаючи Сірію Де той ряд послідовних віків, Що історик собі шикував на догоду, Щоб, добувши колону з-під шару пісків, Домальовувать карту народу! У копальнях повітря не менше руїн: То щербаті слова, то поламані крики, То на мідяні скалки потовчений дзвін, То відлуння, іздерті із губ, наче лико… Голос жовтий жовтіє, мов кість, Жовта кістка, як мармур, холоне… […]...
- Павло Мовчан – Слухаючи музику Максима Березовського 1. Приголомшливий промінь Стрімко в темряву прорвавсь І, заливши, ніби кров’ю, очі світлом, раптом згас… Темрява – яка широка! Скільки натекло смоли? Западаєшся в неспокій, ким пробуджений, коли? На очах рубці зостались і невигоєний біль, Пробиваються кристали – пророста крізь шкіру сіль. Зір у пучках зосередив, вивернув назовні слух, Звуки мідяні затвердли, уповільнивсь кожен рух. […]...
- Мозолевський Борис – Ще б книгу книг створити у безсонні Ще б книгу книг створити у безсонні, Іще б одну відкрити пектораль. А та, що ходить з гострою косою, Колись прийде і скаже: “Помирай”. І все. І край. Нічим, не ублагати. Не знайдеш для амністії підстав. Не скажеш, що не встиг ще докохати, Не все повідав і не все зверстав. На все був час. На […]...
- Павло Мовчан – “Побілений снігами, в сніг сповитий… “ Побілений снігами, в сніг сповитий Ласкавий світ, хоч в вухо увібгай, Покрівлі ж хат, мов мармурові плити, Де виписані вітром по снігах Людські імення та літа народин, Де очі, ніби дучки в шибках льоду, Задивлені незмигно вдалечінь, І погляд крізь повітря, мов крізь воду, Побільшеним все бачить, а бистрінь Снігів уперлась, мов у греблю, у […]...
- Павло Мовчан – Заглиблення Чи від води, а чи від неба Так тягне холодом хмарин, Що глибше входить сам у себе, Аж чути скрип тугих пружин. І риби скид розводить кола, Аж шкіру брижать дрижаки, І мов клеймом довічним холод Листками випіка дірки. І чути, як ятряться рани Вже на щоках і на чолі, І тліє тіло дерев’яне, Димлять […]...
- Павло Мовчан – “Обтяжені світлом, вгиналися хмари… “ Обтяжені світлом, вгиналися хмари, І срібло крізь отвори туго струмить, Спалахує біло на віддихах пара, І грає на вилогах снігу блакить. На білому огирі дух білий їде, І срібні підкови в повітрі блищать, І ніби відлуння – зникає безслідно, Відбивши на грудях підкови печать… Проте не відчув я потуги удару, Що подих забив мені нагло […]...
- Павло Мовчан – “Вивітрюється темрява із лугу… “ Вивітрюється темрява із лугу, Зволожений світлішає пісок, Проводить риску по край неба вугіль, Відтворюючи птичий голосок… Ніч слабшає, мина пітьми свавілля, Розлазяться липучі ланцюги, Кінчається мовчальна поночівля, Світ входить швидко в світлі береги. З кубла імли виплутується стежка, Щоб луг навпіл раптово розітнуть, І молодик, як знайдена сережка, Роз’яснює небесну каламуть. І повертають речі свої […]...
- Павло Мовчан – “Стук молотка, наповнюючи звори… “ Стук молотка, наповнюючи звори, Проріджував повітря непрозоре. Вкривали хату бляхою лункою, І бився звук об двері головою. Заслуханий у ритм одноманітний, Кивав ти головою ледь помітно. Так-так, так-так, – притакували звуки, Що чинять гоже майстровиті руки. Метал слухняний, камінь без спротиву, І дерево зростає полохливим… Але поглянь: достойно на осонні В траві побляклій спочивають коні. […]...
- Павло Мовчан – “Вечірня мідь води лункої… “ Вечірня мідь води лункої Повітря плющила тверде, І хвилями мінився колір – На золоте і молоде. І чайка з кратера блакиті Випурхувала камінцем, Повітря тріскалось щомиті І шилось на руці рубцем. Скотились крапельки пташині, Неначе краплі дощові Із роговиці… Світ відлинув, І день сховавсь у рукаві. Слух загострився, наче голка, І раптом тишу проколов, І, […]...
- Павло Мовчан – “У попелі білім, в руйновищах білого царства… “ У попелі білім, в руйновищах білого царства, Немов погорільці, дерева зчорнілі стоять, І п’яний іде, по черзі вітається: “Здрастє”, – Частуючи щедро книшами дерева підряд. Він дійде до хати, якої давно не існує, І знайде у попелі синій гартований ніж, І сині вудела, які позостались від збруї, Вогнем пожолоблений згаслий леміш. І, взявши вуглинку, повітря, […]...
- Павло Мовчан – “Синиця в волоссі… “ Синиця в волоссі… А де ж їй гніздитись, скажи? Мороз перепалює ліс на вугілля, Повітря клинцюють лискучі сталеві ножі, Та прорізи враз засипаються сіллю. Скажи мені, друже, а де ж мені жить, У серці чиєму питати притулку? Вже обруч стискальний сталево дзвенить, Аж тіло, мов крига, потріскує лунко. Гадав, що приб’юся листком до стовпа А […]...
- Павло Мовчан – Відстань Сотворителю повітря, Розокремлено весь світ… Кличу голосом сирітним Тужно свій далекий рід. Кличу матір, кличу матір: Голос сіється пилком. Сотворителю крилатий, Я відірваним листком Кружеляю над травою, Клаптик тіні волочу; Мов бджола, женусь за роєм, Та, либонь, не долечу. І не зменшується відстань Поміж сущуми в житті… Та й не затишно у місті Так мені, […]...
- Твір на тему: Чому потрібно берегти книгу? (твір-роздум) Книга – це чудо цивілізації. Життя без книги уявити собі неможливо. Хоча, на жаль, є люди, які так не вважають. Але не про них мова – їх мені просто шкода. Отже: книга в моїх руках відкриває мені захоплюючий невідомий світ, що розповідає про щось неймовірне або, навпаки, звичайне, близьке мені й від того цікаве. Я […]...
- Павло Мовчан – “дме вітер… “ Дме вітер. І снігом сухим замітає сліди на снігу, І плоть бугилова гуде, як сопілка. То протяг навстіжний зі снігом припали до губ, Щоб видмухать з тебе сльозину, від стужі прогірклу. Самотність яка! А відчуженість неба й землі? Так ніби на світі до тебе й людей не бувало… Здається, біжиш, а насправді – вмурований в […]...
- Павло Мовчан – Сини Зривається голос на поклик:-О небо! Бездонність твоя вже очей не гнітить, І аркуш паперу кружляє, як лебідь, І рідиться зором недвижна блакить. Кому тільки в тебе вдивлятись щоденно? О небо! О руки! О справи земні! Лиш видивиш очі – і зір помрячений Нагледить пітьму у твоїй глибині… У матері зранку опущені очі, Немов завинила, що […]...
- Павло Мовчан – “Все знаджує мене: повітря забагато… “ Все знаджує мене: повітря забагато – Легені роз’їда, рамена прихиля, Громадно зависа, щоб втиснути, впечатать В повітря весняне, у скаменілий шлях. Земля, немов плита, на ноги знизу тисне, Щохвилі важча плоть, вповільнюється крок, І пада хмара вниз, мов камінь, прямовисно, І входить в кров пісок… Немає способу на захист чи заруку: Дерева, наче мур, оточують […]...
- Павло Мовчан – Сліди на піску (Цикл) 1. Малиновий лікер і сутінь малинова… І є лише “тепер” на всю світобудову. Є ти, та є пісок, та хвиля крутогнута, Малиновий ковток – і все, усе забуто… В легенях зберегти б той солод муки й болю, Спинить життєвий триб й не жити вже ніколи… Бо далі, далі – нуд, а дні, як припиначки, Бо […]...
- Павло Мовчан – М’язи голосу Не змірять відстані ні шепотом, ні криком; Лиш нині є, вчорашнього нема… Кричав, кричав, неначе двері смикав: Ніч безвідлунна, темрява німа… І видихав у целофан повітря – Перетинки напружені тріщать, Та від минулого лише поля магнітні Зосталися, що скривлюють життя. Вони гнуть дійсність, викривляють волю І кроки вигинають та думки, І скріплена душа в магнітнім […]...
- Павло Мовчан – Пізня гроза Так далеко – ледве й видко, Як грози сталева нитка Пересновує туман, І луни щербатий злиток Деренчить, мов тріслий дзбан. Так далеко, що й не чути Крапель, спійманих відром. Біла марля, чорна сутінь Пеленають круглий рот… Дихай, дихай крізь весь простір, Крізь набряклу криком повсть… Бовваніє час навпроти… Крізь туман іде навпрост? І несе він, […]...
А справді слава це прекрасна жінка.