Павло Мовчан – “Розшарпані, давильні, повстяні… “



Розшарпані, давильні, повстяні,
На схід вони зсувались день при дні,
Чіпляючи за крівлі свої кошла,
І відбивались образи сумні
В калюжках, що лягали під підошви…
– Куди ж ми, брате?
– А шукати долі… –
Ішли, ішли, і вікна захололі
Дивились невидющо нам услід,
І води оберталися на лід,
І стугоніли верби дуплочолі.
– А де вона? – насміливсь запитать.
– Коли б я знав, не тре’ було й шукать…
– Чи довго ще? – перепитав по тому,
Відчувши і мізинцем навіть втому.
У відповідь ні слова

не сказав…
Від вітру я хилився, як лоза,
І розумів, що довга ця мандрівка…
Дві іскорки заблискали в сльозах:
– Глянь, брате, в мене дощик на повіках… –
Брат пильно глянув, прискаливши вічка,
Себе набачив раптом в чоловічках
І вигукнув здивовано: – Я – там!…
– де, де? – я злякано його перепитав.
– В очах твоїх, якраз посередині…
Стривай, стривай… я… наче на крижині
Чи то пливу, а чи лечу… зникаю… –
Розплющуюсь – а брата вже немає…
Гукаю, кличу… В чоловічках віч,
Як в отворах порожніх, зяє ніч…
Повіє вітер – сльози набіжать,
А в них дрібненький, як мачина, брат…
І завмираю, і дивлюсь кругліше:
– А може, ж він, а може, ж він побільша…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Анна жертва кохання чи його раба.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – “Розшарпані, давильні, повстяні… “