Павло Мовчан – “Серед зрячих снігів я і сам прозріваю… “



Серед зрячих снігів я і сам прозріваю:
Розступилися стіни, і світло аж рне,
Іскряне, водяне, витікаюче з раю,
Обмива не крижин плитку, а мене.

Метушня відійшла, а свідомість, мов рана,
Затяглась, що нема ані згадки-рубця:
Відійшло все – гай-гай! – аж на обрії тане,
Ніби шлях розмотався не з того кінця.

Чи то ж змалився я, віддалився потоком,
Відірвавсь від життя, від біжучих подій,
Обшерхльований, круглий, як рінь, на всі боки,
І, омитий, лежу у прозорій воді.

І пливуть віддзеркалені плином хмарини,
І відбитки

дерев, не схитнувшись, стоять,
І лежить на сумлінні, в його серцевині,
Мов жарина, пекучим-пекуча печать.

Бо я викрав життя, не вчинивши крадіжки,
І коханням нарік неспокутливий гріх.
І чоло увінчало не світло, а ріжки,
І роздвоєні ратички грузнуть у сніг.

Лагоминець, ласун, у зажерності хтивій
Волю плоті чинив, слугував їй, як міг,
І жилось ніби прямо, та думалось криво,
Усолоджував дух на заломах доріг.

Наче прорість зерна, я з двох доль, половинок
Випивав і снагу, і життєвість батьків:
Кат я, кат я! з обличчям дитини,
І не серце носив, а вагу кулаків.

І вморожені в плоть соловей та калина,
І пухирчики пісні, і жовтий пилок…
Рине світло, і тане крижина,
Замість серця у ній іржавіє гвіздок.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)




Любов до землі благо чи зло.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – “Серед зрячих снігів я і сам прозріваю… “
Copyright © Українська література 2020. All Rights Reserved.