Павло Мовчан – “Щось не збагну, чи поле стало меншим… “

Щось не збагну, чи поле стало меншим,
Чи ліс далекий ближче підступивсь?
Чи я не той! І вже отак не вперше:
Ступаю вгору – падаю униз.
Навикле око змін не помічає:
Все той же ліс і лінія снігів,
І небо – те ж. Але мотив печалі
На бадилині вимерзлій бринів.
Коловся лід, і тріщина тоненька
Мережила повітря крижане,
Стискалось серце, наче цвях в обценьках –
І радість тиха обняла мене.
Чи рік додавсь, чи, може, віднялося
Тепла від тіла, пильності з очей,
Чи холодом волосся налилося
І голову схиляє до плечей.
І що не крок, то – сходинка донизу:
Ось-ось заступиш обрій і впадеш
В безодню неба, в безвість вічно сизу,
Прорвавши сплети снігових мереж.
І слідкома летітиме відлунок,
І грудка снігу спину дожене,
І глибина, як вічний поцілунок,
Вуста, розняті вигуком, замкне.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Щастя людини у новелі момент.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – “Щось не збагну, чи поле стало меншим… “
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.