Павло Мовчан – Сіль землі



Весело-зорна, світляна, осонна,
То літеплом, то мукою огорне,
Джерельнострумна, впадисто-висока,
Земличенько, на роговиці ока
Ти порошиною невмітною лежиш
Така легка, кульбабна – хоч не диш…
Навіть крізь дрібку заломився світ
І видно те, що над тобою й під…
Ось плоть моя суглинисто-земна
Вгрібається лопатками до дна,
До кременя, до мовчазного лона, –
Чим глибший корінь, тим стрімкіша крона…
А щедре небо покликом верховним
Видовжує і помисли, і звук,
А очі шлях шукають для сполук,
Для

зав’язі – небесного й земного…
І чуєш поклик, хоч довкіл нікого…
І чуєш погляд теплий на собі,
І йдеш, як в промені – що ні ступнути вбік,
Ні зупинитись, ані озирнутись,
Бо з теплого він стане миттю лютим.
І порошина збільшиться встократ,
Коли душа обернеться назад…
Та озирнувся – осторонь ступив,
Бо слідкома йшли сонячні стовпи…
Хотів був перестоять на узбоччі,
Та вітер солі кинув межі очі…
Пекучим болем застелився світ,
І став нестерпним порошини гніт,
Бо важчала і ширшала щомиті,
Та лопалися всі єднальні ниті,
І розпікалась голосу струна:
-О, як пече нестерпно сіль земна!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)




Твір опис моя оселя.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Сіль землі
Copyright © Українська література 2019. All Rights Reserved.