Павло Мовчан – Сіль

(З циклу “Відлуння війни”)

Повноголоса, наче води,
Колись була, кохана, й ти;
В очах світивсь широкий подив,
Вуста не знали гіркоти.
Що ж сталось – звідки стільки солі
На віях і на язиці?
Роз’їдений уже і голос,
І замість хліба – сіль в руці.
Хто нам розважив дні і ночі:
Це уломив, те – доточив?
Хто сіллю вщертував нам очі
І зір крізь неї заломив?
У промені вузькому видно
І білий попіл, і пітьму,
У кринці – жар, у скрині – злидні,
Людей, що тонуть у диму…
Повітря цвяхами прошите,

/> В одвірках кулі, як сучки…
Ми ж – пересіюєм на сито
Полову ячну й лушпайки.
Для когось смерть – для нас обіди:
Вже стогне дерево криве,
І пахне коливом в сусідів,
І голосіння вуха рве.
У голосі вузькому чути
Оскарження, клятьбу, “амінь”,
Заліза скрегіт, стукіт лютий
І крик прийдешніх поколінь.
Язик шукає дрібку солі,
І лиже, лиже прісне скло,
Сіль на обличчях, сіль – навколо…
Ой скільки в нас її було.
Але ж і є… І на долонях,
І на вустах, на лицях – сіль…
Гукну: – Любове! – І солона
Луна вертає звідусіль.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Аналіз молюсь і вірю.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Сіль
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.