Павло Мовчан – Сини



Зривається голос на поклик:-О небо!
Бездонність твоя вже очей не гнітить,
І аркуш паперу кружляє, як лебідь,
І рідиться зором недвижна блакить.
Кому тільки в тебе вдивлятись щоденно?
О небо! О руки! О справи земні!
Лиш видивиш очі – і зір помрячений
Нагледить пітьму у твоїй глибині…
У матері зранку опущені очі,
Немов завинила, що стільки трудів.
Хіба що до стелі зірве серед ночі,
Наснивши ізнову живими синів.
І гляне у вікна, а зірок – як маку!
І холодом дише небесна пітьма;
І що ті сузір’я, дрібні зодіаки,
Якщо ж їх і справді отам вже нема!
І пучками хрест щомерщій наснувала,
Щоб стелю очима до світку тримать,
В них світлість блакитна слізьми натікала,
Аби глибину неземну приховать.
І чує до ранку ходу їх по хаті…
І бачить крізь стелю, крізь дах і літа,
Як троє синів у блакить лійкувату
У вихорі кружнім летить-відліта…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Віршовий розмір рідко нене згадують про тебе.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Сини