Павло Мовчан – Сліди



Вийшов – дорога гуляє сама по собі,
Перепочивши при ярій вербі,
В землю пустивши мичку коріння,
Щоб запастися довгим терпінням.
Глянув: дорога струмує піском,
Не перейняти її батіжком –
З яру на гірку, з шпилю в ярок
Віється весело пилу клубок.
Віжки прядив’яні туго бринять,
Грузне у порох дороги печать:
Рівну дорогу копито горбатить,
Котиться лихо на коліщатах…
Рушив – курилося рівне байдужжя,
Перетиналося степу окружжя;
Поглядом, слухом було не вгадать,
Де знакувала землю печать;
Хто зупинився, а хто повернувся –
Все заплелося у вічному русі.
Пам’ять припала пилом доріг…
Земле-землице, зраджуєш всіх,
Долі химерні рівняєш дощами,
Швидко течеш забутям попід нами.
Став, але простір від мене тікав;
Пил зачерпнув – він запіксь в кулаках;
Кинув розпачливо груддя від себе,
Очі піднявши сподівано в небо:
Там ні позначок, ніяких рубців…
Чую – холоне сльоза на щоці.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Лебедин шевченко тема.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Сліди