Павло Мовчан – Слово

В форму слова твого перелито жадання,
Скажеш “яблуко” – вмить заопуклиться плід,
Сік на пучках проступить лише з дотикання,
Тінь пообіч застигне кружальцем, як лід.
Слово суще, лукаве, спасенне,
Перемліле в устах – хоч кричи.
Промовляєш його цілоденно,
Цілонічно… Та слово мовчить.
Видихаєш його на свічадо,
Придивляєшся – крапля дрібна,
І тьмяніє вона, мов окрушина згляду –
Мерехтить срібна нить шовкопряда,
Тоне, тане, сягаючи дна…
Ставиш гілку-вербілку у склянку з водою,
Переводиш

у слово незвіданий зміст –
Бачиш, ніби стіна поміж словом й тобою,
Сніг стоїть у твій зріст.
На стіні тій верба, розпорошена тінню,
І разки розпорошених сойчиних крил,
І синиці висять, мов кленове насіння, –
Розмахнулась ураз… біла труш… срібний пил…
З джерела того слова непам’ять зринає,
Вже не зглибити, ні, ворушку каламуть,
Що колись пореклася вмістилищем раю,
А тепер: в с е з а б у д ь, в с е з а б у д ь…
Научися мовчать, переважувать тишу,
Так немовби до тебе і слів не було…
Тільки хто це по стінах крижиною пише
І гукає студено: – Павло!..-
Озирнувшись, бери олівець кольоровий,
Обведи свою тінь по шпалері старій
І до неї промов власне слово ізнову –
Чи себе розпізнаєш в фігурі кривій?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5,00 out of 5)



Твір мініатюра мої друзі.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – Слово
Copyright © Українська література 2023. All Rights Reserved.