Павло Мовчан – “Сонце з круга зійшло і червоністю… “



Сонце з круга зійшло, і червоністю
Горло півня щодня заливається.
Незбагненністю та бездонністю
Глибина земна розверзається.
Жовтим листям летять в полі вершники,
Трав’яними шаблями вимахують,
Западуться вони чи не першими,
Перехрещені тінями-птахами.
А позаду у них – стяті соняхи
Ой і котяться ж, ой і котяться…
Розтинається шаблі помахом
Біла хмаронька, сиза горлиця…
З джерела не напитися спокою,
Не зануритись в краплю – марниця…
Маю рану у грудях глибокую –
Осока гостролеза кривавиться.
І, стискаючи рану десницею,
Чую – осінь із мене викрапує:
Де ступну, слід знакую суницями,
Щоб в минуле колись та й потрапити.
Білі бджоли гудуть у колодах днів,
Та льотки глухі, бо зачоплені.
Шаблі зблискують – що за знак мені?
Моя крівця уся вже розкроплена.
У всю довж шляхів ані пташечки:
Чи крильми у шнур пов’язалися?
Осоко ж моя, ой домашечко!
Голова ж моя нахиталася…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars
(1 votes, average: 5.00 out of 5)




Вірш сучасникам.
Ви зараз читаєте: Павло Мовчан – “Сонце з круга зійшло і червоністю… “
Copyright © Українська література 2020. All Rights Reserved.